Промені ранкового сонця проникли у вікно, за яким вже не в перший раз несамовито загорланив півень. Еля глибше занурилася в подушку. Могла б – тиждень проспала аж до від’їзду.
Навіщо вона взагалі піддалася на вмовляння свекрухи і приїхала в це глухе село – до бабусі свого чоловіка.
– Відпочинете, повітрям подихаєте, – говорила свекруха. – А то зелені зовсім, містяни.
Еля подумала і погодилася. За чотири роки шлюбу вона бачила бабусю Антоніну Петрівну один раз – на весіллі. Решту часу тільки чула. Так такі речі, які мимоволі викликали в Елі почуття провини. Старенька, хоч і міцна, жила зовсім одна в старому будинку, а переїжджати в місто відмовлялася, щоб не обтяжувати сім’ю.
Якось незручно, чи що. Треба б відвідати.
Загалом, одного разу Еля з Ромою зібралися і приїхали. Бабуся їх уже чекала. Не встигли вони з чоловіком увійти у двір, як через паркан заглянула інша жінка похилого віку і голосно зашепотіла:
– Тонь, а Тонь, ну що, приїхала фіфа міська?
– Шшш! – шикнула Антоніна Петрівна на цікавість сусідку і повернулася до онука з дружиною. – Ви, діти, вибачте, але ваш приїзд – подія для всіх місцевих. Я згадала в магазині, коли продукти купувала, ось і рознеслися новини…
“Це ви мене фіфою міської обізвали?” – хотіла поцікавитися Еля. Але вона стрималася і пройшла в будинок. Тут ніби все було для них, молодим, німим докором – старі меблі, відсутність елементарної техніки… Бабусі стільки всього б знадобилося в побуті!
Еле в селі відразу не сподобалося. Втім, її чоловік Рома теж від захвату не світився. Комарі, занадто довгий світловий день, кричали півні і необхідність допомагати Антоніні Петрівні по господарству – одним словом, не курорт.
Але особливо дратували цікаві сусіди. Через паркани звисали, щоб розглянути ніжки Елі. Ну одягла короткі шорти, засмагнути хотіла. Хто ж знав, що вони фурор зроблять?
Якщо у Роми в селі були знайомі, то вона тут нікого не знала і до того ж заочно прославилася зарозумілою міської дамочки. Втім, не без підстав.
– А свіжі продукти ви з принципів не привозите? – запитала Еля продавщицю в єдиному сільському магазині.
Та скривилася і всім напевно переказала, гарненько прикрасивши.
– А можна з птахами якось без мене розібратися? – скривившись заявила дівчина бабусі чоловіка, яка занесла у дім ще теплого гусака, щоб приготувати дорогим гостям, і попросила Елю посидіти з нею, поки вона сама швиденько общипає тушку.
У городі від неї теж толку не було – обгоріла до стану вугілля в перший же ранок. Бабуся тільки зітхнула і на кожну пропозицію допомогти акуратно відправляла Елю в тінь. Ягоди перебрати, наприклад. Та боялася черв’яків, погоджувалася з неохотою.
Але з першої секунди свого візиту ввічливості молода жінка всім виглядом демонструвала, як їй не подобається це село, ця затія і взагалі все навколо.
Тому Антоніна Петрівна не витримала. Спорядивши онука на риболовлю, вона запитала Елю:
– Скажи чесно, навіщо ти сюди приїхала? Чотири роки не їздили – і нічого, далі б зідзвонювалися кілька разів на рік.
Еля зам’ялася, але потім зважилася на відвертість.
– Розумієте, свекруха нас весь час, в кожну зустріч соромить, що ми вас не відвідуємо. Уже нерви не витримують. І всі ці розмови – мовляв, ви, молоді, на Канарські острови у відпустку літаєте, а бабусі потрібно і те, і це… Насправді ми вам грошей привезли. Не полетимо разок у відпустку.
– А я що з ними робити повинна? – усміхнулася Антоніна Петрівна. – У сільському магазині витрачати?
– Ну не знаю. Плиту нову купити. Теплицю поставити. Що вам взагалі потрібно?
– Ти, мила, не жартуй. Летіть на свої Канари. Я розумію, моя донька тебе соромить. Але я з нею про це поговорю. Не бійся, тебе не видам. Свекруха вона і є свекруха – шукає, до чого б причепитися.
Бабуся засміялася.
– Чому ви переїхати не хочете?
– Чому ж, переїду коли-небудь. Просто не зараз. Поки я здорова. Тут у мене життя – дім, господарство, подруги. А в місті залишаться чотири стіни і телевізор.
– Але комфорт…
– У мене і тут він є. Просто тобі не зрозуміло, ти до іншого життя звикла. І на людей не ображайся. Нас такі красиві дівчата візитами не балують.
Елі стало набагато спокійніше. Дійсно, її стосунки зі свекрухою не можна було назвати дружніми. Та весь час робила зауваження в побутовому плані і при кожній зустрічі починала демонстративно підраховувати, скільки коштувала та чи інша подорож Елі і Роми. Але бабуся виявилася зовсім не такою. Від неї віяло доброзичливістю. Вперше з моменту приїзду дівчина зітхнула з полегшенням.
Решту кілька днів до від’їзду вона багато спілкувалася з Антоніною Петрівною. По господарству допомагала рівно в тій мірі, в якій їй хотілося. Бабуся прекрасно справлялася і без її невмілого втручання. Зате із задоволенням поділилася рецептами тих страв, які особливо сподобалися внукові і його дружині.
Напередодні від’їзду Еля все ж спробувала всунути Антоніні Петрівні конверт з грошима.
– Будь ласка, купіть собі що-небудь. Нам приємно буде.
Бабуся зітхнула. Спробувала знову пояснити, що їй не потрібні – пенсії вистачає. Але бачила – не зрозуміє відмови.
– Гаразд, – здалася вона. – Все не візьму, але ось такої суми мені вистачить. Днями ярмарок. Там куплю курчат, корми для птиці візьму з запасом. А може і козу візьму…
Еля посміхнулася.
– І ти не хвилюйся, на доньку свою я вплинути ще можу. Перестане вона тебе діймати.
– Не треба, я сама спробую знайти до неї підхід.
– Гаразд, але про те, яка ти хороша, я обов’язково скажу!
На наступний ранок Еля з чоловіком встали ще затемна – пора було їхати. Антоніна Петрівна вийшла до машини їх провести. Насилу засунула в битком набитий багажник кілька пучків свіжої зелені – роса ще не висохла. Обняла онука, його дружину.
– А можна ми ще приїдемо? – раптом несподівано для себе запитала Еля.
– Звісно. Завжди, коли захочете.
Антоніна Петрівна махала вслід машині, поки вона не зникла вдалині. Нехай приїжджають або дзвонять. Або нічого не роблять – просто будуть щасливі.
Автор: did Opovidach.
Фото ілюстративне.
