Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Антоніна Петрівна не витримала. Спорядивши онука на риболовлю, вона запитала Елю: “Скажи чесно, навіщо ти сюди приїхала? Чотири роки не їздили – і нічого, далі б зідзвонювалися кілька разів на рік”. Еля зам’ялася, але потім зважилася на відвертість

Промені ранкового сонця проникли у вікно, за яким вже не в перший раз несамовито загорланив півень. Еля глибше занурилася в подушку. Могла б – тиждень проспала аж до від’їзду.

Навіщо вона взагалі піддалася на вмовляння свекрухи і приїхала в це глухе село – до бабусі свого чоловіка.

– Відпочинете, повітрям подихаєте, – говорила свекруха. – А то зелені зовсім, містяни.

Еля подумала і погодилася. За чотири роки шлюбу вона бачила бабусю Антоніну Петрівну один раз – на весіллі. Решту часу тільки чула. Так такі речі, які мимоволі викликали в Елі почуття провини. Старенька, хоч і міцна, жила зовсім одна в старому будинку, а переїжджати в місто відмовлялася, щоб не обтяжувати сім’ю.

Якось незручно, чи що. Треба б відвідати.

Загалом, одного разу Еля з Ромою зібралися і приїхали. Бабуся їх уже чекала. Не встигли вони з чоловіком увійти у двір, як через паркан заглянула інша жінка похилого віку і голосно зашепотіла:

– Тонь, а Тонь, ну що, приїхала фіфа міська?

– Шшш! – шикнула Антоніна Петрівна на цікавість сусідку і повернулася до онука з дружиною. – Ви, діти, вибачте, але ваш приїзд – подія для всіх місцевих. Я згадала в магазині, коли продукти купувала, ось і рознеслися новини…

“Це ви мене фіфою міської обізвали?” – хотіла поцікавитися Еля. Але вона стрималася і пройшла в будинок. Тут ніби все було для них, молодим, німим докором – старі меблі, відсутність елементарної техніки… Бабусі стільки всього б знадобилося в побуті!

Еле в селі відразу не сподобалося. Втім, її чоловік Рома теж від захвату не світився. Комарі, занадто довгий світловий день, кричали півні і необхідність допомагати Антоніні Петрівні по господарству – одним словом, не курорт.

Але особливо дратували цікаві сусіди. Через паркани звисали, щоб розглянути ніжки Елі. Ну одягла короткі шорти, засмагнути хотіла. Хто ж знав, що вони фурор зроблять?

Якщо у Роми в селі були знайомі, то вона тут нікого не знала і до того ж заочно прославилася зарозумілою міської дамочки. Втім, не без підстав.

– А свіжі продукти ви з принципів не привозите? – запитала Еля продавщицю в єдиному сільському магазині.

Та скривилася і всім напевно переказала, гарненько прикрасивши.

– А можна з птахами якось без мене розібратися? – скривившись заявила дівчина бабусі чоловіка, яка занесла у дім ще теплого гусака, щоб приготувати дорогим гостям, і попросила Елю посидіти з нею, поки вона сама швиденько общипає тушку.

У городі від неї теж толку не було – обгоріла до стану вугілля в перший же ранок. Бабуся тільки зітхнула і на кожну пропозицію допомогти акуратно відправляла Елю в тінь. Ягоди перебрати, наприклад. Та боялася черв’яків, погоджувалася з неохотою.

Але з першої секунди свого візиту ввічливості молода жінка всім виглядом демонструвала, як їй не подобається це село, ця затія і взагалі все навколо.

Тому Антоніна Петрівна не витримала. Спорядивши онука на риболовлю, вона запитала Елю:

– Скажи чесно, навіщо ти сюди приїхала? Чотири роки не їздили – і нічого, далі б зідзвонювалися кілька разів на рік.

Еля зам’ялася, але потім зважилася на відвертість.

– Розумієте, свекруха нас весь час, в кожну зустріч соромить, що ми вас не відвідуємо. Уже нерви не витримують. І всі ці розмови – мовляв, ви, молоді, на Канарські острови у відпустку літаєте, а бабусі потрібно і те, і це… Насправді ми вам грошей привезли. Не полетимо разок у відпустку.

– А я що з ними робити повинна? – усміхнулася Антоніна Петрівна. – У сільському магазині витрачати?

– Ну не знаю. Плиту нову купити. Теплицю поставити. Що вам взагалі потрібно?

– Ти, мила, не жартуй. Летіть на свої Канари. Я розумію, моя донька тебе соромить. Але я з нею про це поговорю. Не бійся, тебе не видам. Свекруха вона і є свекруха – шукає, до чого б причепитися.

Бабуся засміялася.

– Чому ви переїхати не хочете?

– Чому ж, переїду коли-небудь. Просто не зараз. Поки я здорова. Тут у мене життя – дім, господарство, подруги. А в місті залишаться чотири стіни і телевізор.

– Але комфорт…

– У мене і тут він є. Просто тобі не зрозуміло, ти до іншого життя звикла. І на людей не ображайся. Нас такі красиві дівчата візитами не балують.

Елі стало набагато спокійніше. Дійсно, її стосунки зі свекрухою не можна було назвати дружніми. Та весь час робила зауваження в побутовому плані і при кожній зустрічі починала демонстративно підраховувати, скільки коштувала та чи інша подорож Елі і Роми. Але бабуся виявилася зовсім не такою. Від неї віяло доброзичливістю. Вперше з моменту приїзду дівчина зітхнула з полегшенням.

Решту кілька днів до від’їзду вона багато спілкувалася з Антоніною Петрівною. По господарству допомагала рівно в тій мірі, в якій їй хотілося. Бабуся прекрасно справлялася і без її невмілого втручання. Зате із задоволенням поділилася рецептами тих страв, які особливо сподобалися внукові і його дружині.

Напередодні від’їзду Еля все ж спробувала всунути Антоніні Петрівні конверт з грошима.

– Будь ласка, купіть собі що-небудь. Нам приємно буде.

Бабуся зітхнула. Спробувала знову пояснити, що їй не потрібні – пенсії вистачає. Але бачила – не зрозуміє відмови.

– Гаразд, – здалася вона. – Все не візьму, але ось такої суми мені вистачить. Днями ярмарок. Там куплю курчат, корми для птиці візьму з запасом. А може і козу візьму…

Еля посміхнулася.

– І ти не хвилюйся, на доньку свою я вплинути ще можу. Перестане вона тебе діймати.

– Не треба, я сама спробую знайти до неї підхід.

– Гаразд, але про те, яка ти хороша, я обов’язково скажу!

На наступний ранок Еля з чоловіком встали ще затемна – пора було їхати. Антоніна Петрівна вийшла до машини їх провести. Насилу засунула в битком набитий багажник кілька пучків свіжої зелені – роса ще не висохла. Обняла онука, його дружину.

– А можна ми ще приїдемо? – раптом несподівано для себе запитала Еля.

– Звісно. Завжди, коли захочете.

Антоніна Петрівна махала вслід машині, поки вона не зникла вдалині. Нехай приїжджають або дзвонять. Або нічого не роблять – просто будуть щасливі.

Автор: did Opovidach.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page