Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Аж ось хтось увійшов до хати. – Йуй! Що за пахощі такі? Цей голос Євгенія впізнає з мільйона. Якби могла підскочила б і геть за двері викинула ту, що оце зараз вікна настіж відчиняє і діловито починає роззиратись довкола

Тиша! Аж дзвенить у вухах. Годинник і той не цокає. Євгенія перевела погляд з однієї стіни на іншу. Поїсти б, та хто ж нагодує? Поки був живий Степан, була їй правда, а відколи не стало її чоловіка, то нікому вона і не потрібна. Скільки ж днів вона отут сама? А який сьогодні день? Чи може й ніч на дворі, а вона й не знає, бо штори не відкривались давно.

Приходила голова села, щось там обіцяла, щось пояснювала про те, що є у неї діти і не має вона права виділити соціального працівника, аби до неї хоч раз на тиждень приходили. Після того заходили подруги Євгенії кілька разів. Такі ж старенькі, як і вона, такі ж немічні. Усі плачуть і кажуть, що їм шкода, але нічим абсолютно допомогти не можуть.

Тиша. От так і скінчить життя Євгенія в тиші. Дітям не потрібна. А більше і надії ні на кого немає. Хіба хтось зглянеться? Але кому ж потрібна отака, як вона?

Аж ось хтось увійшов до хати.

– Йуй! Що за пахощі такі?

Цей голос Євгенія впізнає з мільйона. Якби могла підскочила б і геть за двері викинула ту, що оце зараз вікна настіж відчиняє і діловито починає роззиратись довкола.

– Спочатку поїсиш, чи будемо з тобою банні процедури робити?

Євгенія мовчала, аж сльози на очі від своєї безпорадності навернулись. Чого вона у неї  в хаті? Як посміла узагалі зайти?

— Чого вовком дивишся? – сіла навпроти сусідка Ірина, – Ніколи ми з тобою не товаришували, але ж ми всі люди. Дивлюсь, уже тиждень до тебе ніхто не приходив. Що ж я не людина? Оце принесла супчику гаряченького і картопельки. Не царський обід, але біля тебе крім пряників черствих і пляшки з водою більш нічого і не бачу. Ну? Їсти, чи купатись, я воду гарячу принесла.

Не чекаючи відповіді почала поратись біля лежачої. Перестелила, зробила усе необхідне, переодягла. А потім чисту, аж блискучу Євгенію почала годувати. А та, аж трясеться від обурення, врешті змогла таки вивернути чашку чаю, яку сусідка піднесла, аби її напоїти.

— Ну і чого ти цим досягла, га? Хіба де є черга з тих кому ти потрібна? Та заріс лободою і твій і мій город – вовки виють. Та, що там, он у тебе на подвір’ї уже і не пройдеш. Доки був Степан, ще глядів усе те, а тепер нікому і не потрібне.

Євгенія заплакала. Господи, от чого чого, а от такого не чекала. Вона ж тією Іриною усе життя одна одну недолюблювали. П’ятдесят років вони сусідки і жодного дня не мирились. Межу ніяк поділити не могли на городі, кидали паркан, аби уже наступного дня перенести на метр у сусідський город. Підливали одна одній дерева в садку, аби сусідка не мала більше. Та що там, скільки собак свиней і корів полягло у тому протистоянні. А чи раз вікна одна одній лопатами рахували? Як після такого можна було прийти і годувати і переодягати сусідку. Сама б Євгенія так би не зробила. Ніколи. Ні за що.

А Ірина сіла навпроти і ну новини сільські розповідати. Євгенія і голосу того чути не хоче, а слухає ж. А Ірина між іншим і за сина її і за невістку згадала. Євгенії аж відлягло – живий здоровий. А те, що не приходить… Зайнятий напевне, у нього ж аж троє дітей.

Так і бігає Ірина до сусідки щодня. Євгенія спочатку носа вернула, а тепер ледь не руки цілує. Про одне лиш жінки шкодують, що усе життя одна одній пакості робили.

А життя іде і ніхто не знає до кого на старості голову доведеться прихилити.

Автор Анна Корольова.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page