Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
– Чоловік назвав мене «миршавою мишею», коли я захотіла купити нове пальто. Сказав, що мені воно вже не потрібне. Всю ніч прорюмсала від почутого, – розповіла жінка в листі на електронну пошту – я ж тягла на собі всіх той рік, що він не міг знайти роботу! Так, відмовляла собі у всьому, так, дивлюся в дзеркало і розумію, що перетворилася в «сіру мишку», але невже тільки я в цьому винна?

Адже все робила заради сім’ї, а, виходить, ніхто і не цінує… Смішно? Зовсім ні. Таких історій – безліч, і кожна починається просто «я відмовилася від усього заради близьких».

У мене був схожий період. Десь у 2009 році трапилася велика фінансова криза. Народ почав стрімко бідніти, купівельна спроможність знизилася, і маленький сімейний бізнес, який ситно годував, довелося закривати. Розраховуючи і сподіваючись вийти хоча б в нуль, а не мінус… У результаті до осені єдиним доходом став мій не надто великий офіційний заробіток в редакції, витрати довелося стиснути до мінімуму, жити стало нудно і сумно, а я… Ну, як і будь-яка жінка , поставила собі за мету сімейство витягувати з ями, бо ж діти, бо я ж мама…

Підозрюю, зі схожою ситуацією хоча б раз у житті стикалася кожна жінка. І кожна жінка починала діяти за відпрацьованим мільйонами до неї сценарієм: знайти підробіток, урізати власне фінансування навіть в життєво важливих питаннях до мінімуму, кожну копійку і кожне зернятко нести в дзьобику додому, улюбленим дітям.

Ось і я виявилася справжньої українською жінкою. Їхала з дому в понеділок рано-вранці, поверталася – в п’ятницю ввечері, бо жили за містом і проїзд туди – назад дозволити собі не могла. Найчастіше в понеділок вранці в гаманці лежало п’ятдесят гривень. Після офіційного завершення робочого дня відправлялася мити підлогу і тарілки, ночувала на диванчику в нашій редакції, вдаючи появу на роботі раніше всіх… Харчування – триразове, пиріжок у вівторок, середу і четвер. Більшого собі дозволити не могла.

Згадувати смішно і сумно водночас: дивлячись на усміхнену фізіономію, намакіяжену старанно, на одяганки, що залишилися з «ситих» часів, мало хто міг побачити за спиною справжній привид злиднів. Вистачило запалу до середини зими. У січні, на початку… здулася. Сили втратила, та й бажання взагалі що-небудь робити. У дзеркалі спостерігала стрімке перетворення в ту саму натуральну «миршаву миш», і якщо спочатку це засмучувало, то… з кожним днем ​​ставало все глибше і глибше на себе начхати. Основна мета – нагодувати дітей і хоч якось їх одягати – підтримувалася, а сама… Ну, сама ніби як вже віджила своє. Як-не-як тридцять років, та всі так живуть…

І ось тут я зрозуміла: на мене дивляться, як на порожнє місце. Всі. Колеги, які типу не тільки колеги, але і підлеглі, потихеньку, а то і в відкриту саботують роботу. Замовники і рекламодавці починають потихеньку грубіянити. Вдома робота моя за трьох, сприймається як належне, ніби так і має бути. Нездужання обурюють, рідкісні спроби хоча б привести себе в порядок у моєї матері викликають посмішку – мовляв, куди вже тобі брикатися. Апофеозом всьому стала її пропозиція повечеряти тим, що залишилося в дитячих тарілках, тобто макаронами. Вона їх для собачки сусідської залишила, але якщо вже я приїхала додому, більше все одно нічого немає, а готувати – пізно…

Знаєте, у мене була непередбачувана реакція, чесно. Перебила дорогоцінний мамин кришталь, який вона волокла за собою все життя. Лементувала, що я людина, і вимагала, щоб до мене ставилися як до людини. Мама потім виправдовувалася, мовляв, помутніння якесь знайшло. Я тільки потім помітила – такі «помутніння» постійно трапляються у тих, чиї близькі самі ставлять на собі хрест. Як тільки ми починаємо добровільно відмовлятися від будь-яких ресурсів в чужу користь, навколишні мимоволі намагаються позбавити і залишків. Несвідомо, не зі зла. Просто на рівні підсвідомості, адже людина, по суті, тварина, і закон джунглів суворий: виживає найсильніший, а не той, хто поставив на собі хрест. Слабкого добивають, навіть якщо він – найближча і найрідніша людина.

Тому будьте егоїстами. Любіть себе і дбайте про себе. Інакше – біда. Вам, в першу чергу. Ваших жертв ніхто не оцінить, навпаки, приймуть як належне, і потім будуть дивуватися – як, невже тобі щось ще треба?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page