Розповім вам історію, яка трапилася з моїм другом цього року. Звісно, у кожного з нас, українців, життя перевернулося, але мова зараз піде не про те, а про нерішучість, яка багатьом псує життя.
Є у мене друг Дімка – успішний, молодий, досить симпатичний, непогано забезпечений хлопчина, квартиру в новобудові в столиці має, беху нову купив минулого року. Йому нещодавно виповнилося 33. З ним ми познайомилися в університеті ще, разом пробивали собі дорогу у життя, вчилися, гуляли, ну, словом усе як у звичайних хлопців.
І була у Дімки подружка Маринка – дівчина досить вродлива, розумна, в міру балакуча, ну нічого поганого про неї сказати не можу. Вона багатьом з нашої компанії подобалася.
“Товаришували” Дімка з Маринкою три роки і ніби у них все гаразд було, от тільки друг не поспішав зовсім стосунки на інший рівень переводити. Катався до неї та й все. Його і так все влаштовувало – бізнес набирав обертів, прибутки росли, але й часу забирало все це чимало, інколи тижнями вдома не бував, усе по відрядженнях.
“Серйозні стосунки і тим більше сім’я багато часу вимагають, я не зможу так. Мені зараз працювати потрібно” – розмірковував ще недавно мій друг.
Маринка, звичайно, пробувала поговорити з ним, а потім питання руба поставила: ” Ти вже визначся, чого хочеш і чому до мене їздиш?” Але далі тих розмов справа і не пішла.
А тут війна повномасштабна розпочалася, з Києва тоді всі тікали, і Маринка втекла – забрала маму і виїхала закордон. Згодом ми уже дізналися від Дімки, що осіла вона у Німеччині.
Минуло майже три місяці, у столиці відносно спокійно вже було, люди масово поверталися додому. Зустрів друга після травневих свят, а на ньому обличчя немає. Каже, що телефонував днями своїй Маринці, все розпитував, коли вона додому збирається, а вона повідомила, що не збирається, зовсім не збирається повертатися до України.
У Німеччині дівчина знайшла хорошу і досить перспективну роботу, мову посилено вчить, кваліфікацію підвищує, збирається влаштовувати життя там. Мама поряд, в Україні її нічого не тримає, тому повертатися і не збирається, принаймні, поки війна не закінчиться.
А Дімка то, герой наш, одумався тепер. Маринка то хороша для нього, і любить він її, і на серйозні стосунки, і на сім’ю тепер готовий. Уявляєте? І не боїться уже, що на бізнес і всілякі справи свої часу не буде вистачати. А воно то он як буває.
Пропав Дімка з поля зору на все літо, ніхто його з друзів не бачив, на дзвінки він рідко відповідав. Виявляється довгенько так горе своє заливав, а потім за розум взявся.
Не знаю, яка його там муха укусила, чи як там правильно кажуть, які коучі чи психологи напоумили, але вирішив герой наш поборотися за своє кохання. І не на словах, не повідомленнями чи дзвінками набридати дівчині, а поїхати, розставити усі крапки над і, раз і на завжди усе з’ясувати. Уявляєте?
Ну от, вивалив Дімка кучу грошей, щоб дозвіл на виїзд закордон отримати. Ні, ви не подумайте, все законно: відрядження собі оформив на фірмі в себе, і двісті тисяч вніс, як гарантія, що повернеться назад, в Україну. Сидить зараз у своїй крутій тачці в черзі на кордоні і соплі на кулаки намотує, все гадає: пробачить Маринка його за нерішучість чи ні, повернеться з ним чи відправить подалі.
Така от історія. Ми з хлопцями тримаємо кулаки за друга. Нехай у нього все вийде. Ну так, щоб після Перемоги і весілля гучне відсвяткувати.
А поки, щасливої дороги тобі, Дімка. Ти молодець, ти рішення прийняв, але це ще нічого не значить. Тепер останнє слово за нею.
