За панорамним вікном кав’ярні згасають багряно-сині зимові присмерки. Снігу не видно, але прозорість неба натякає на прибуття нічного холоду. Тому Анжела не поспішає допивати каву з вершками. Низький столик, зручне кріселко, тиха музика і справжній комин, у якому горить-палає сучкувате березове поліно. Що ще треба для жінки, в якої немає регулярних вечірніх зобов’язань.
Для жінки вільної у своїх вчинках та рішеннях.
Сьогодні ще мала бути подруга. Стара добра подруга, з якою Анжела заприятелювала на другому курсі педагогічного. Але та не прийшла. Передзвонила, що чекає на старших родичів, яким раптово приспічило її побачити.
Ну й добре, каже собі Анжела. Кава тут смачна, смачніша за офісну, а від комина лине приємне тепло. Руки зовсім не мерзнуть. А вдома вони чомусь мерзнуть. Постійно мерзнуть. Навіть тоді, коли котел ввімкнутий і на другій позначці.
Вона відчуває на собі погляд.
Зацікавлений погляд.
Анжела краєм ока дивиться на поліровану металеву конструкцію, що підтримує задню стінку бара. Там віддзеркалена уся кав’ярня. Звісно, конструкція нерівна, все там гротескно викривлене, проте можна побачити столики за спиною.
Анжела підносить горнятко до губ.
Чоловік, який дивиться на неї, далеко не молодий. Сиве волосся не лише на скронях. Але ж і вона вже не юна студентка.
Анжела переводить погляд на темряву за вікном. Відпиває ковток.
Ставить горнятко на стіл.
Й лише після того знову кидає оком на імпровізоване дзеркало. Додає до вже поміченого нові деталі.
Чоловік й далі дивиться на неї. Він пристойно вдягнений. Клубний піджак з м’якої, подібної до оксамиту, тканини і вузькими атласними пластронами. Картата нашийна хустка. На лівій руці – золотий перстень.
Масивний, з темним овальним каменем. Сорочка фірмова, з шляхетним металевим відблиском й така новенька, що аж дзвінка на вигляд.
Стильний дядько, підсумовує Анжела свої спостереження.
Відчуває пришвидшення серцебиття. Відхиляється на бильце крісла, знімає з шиї хитро закручений шарф й тим вивільняє об’ємну і пружну гриву свого волосся. Витягує ноги так, щоби стильний чоловік оцінив видовжені, чітко окреслені лінії її м’язів.
Вона вміє себе подати.
Які все ж таки правильні родичі у подруги. Як вчасно приперлися до неї в гості.
Дядько не лише стильний, але й досвідчений. Перед тим як почати знайомитися, присилає офіціанта з пляшкою мартіні. Й лише тоді, коли Анжела обертається і вдячно посміхається, підводиться й дає знак, щоби його віскі, горішки і бастурму перенесли на її столик.
Григорій, – каже він. – А яке ім’я в чарівної леді?
Анжела, – вона чекає поки офіціант наповнить скляну воронку з маслинами, бере її за тоненьку ніжку й припускає:
Ви тут уперше?
Ні.
Але я вас раніше не бачила.
Я вас теж.
Але я тут часто буваю.
Я не часто, – киває він. – Я вгадав з мартіні?
Вгадали.
А мені здається, що ні, – він посміхається, від чого його обличчя молодшає.
Анжела й собі посміхається.
Червоне вино?
Я ж сказала: ви вгадали з мартіні. Я надаю перевагу вермутам.
Надаєте перевагу? – він наче пробує слова на смак. – Ви, Анжело, так правильно будуєте речення. Ви десь викладаєте?
У школі.
Мову і літературу?
Біологію.
Несподівано.
А ви чим займаєтеся?
Інвестиціями та фінансовим оздоровленням бізнес-проєктів, – повідомляє він таким тоном, наче половина населення займається саме цим. – Злиття і поглинання.
Добре, що не проникнення.
Чому? – він здивований.
Він навіть не здогадується, куди вона повернула розмову. Та й, чесно кажучи, ніхто б не здогадався.
Я з дитинства стурбована проникненням.
Стурбовані проникненням? – на його чолі виникають вертикальні зморшки. – І як це розуміти?
Колючі рослини, агресивні комахи, гострі предмети. Я ще у дитинстві відчувала, що є така частина світу, яка складається з гостряків, жал і колючок. І ця частина світу намагається щось в мене встромити. А ще підсадити у моє тіло якусь личинку, щось чуже і вороже.
Філософія, – посміхається Григорій.
Біологія.
Ви боїтеся комах?
Я боюся проникнення. Та його наслідків. Ви бачили фільм «Чужий»?
Звісно. Про монстра з іншої планети.
А чим, за великим рахунком, відрізняється від того монстра звичайний лісовий кліщ? Вгризається в тіло, смокче кров та висаджує під шкіру маленького чужого.
Але ми не гинемо від укусу кліща.
Не гинемо, так. Але те, що робить кліщ, не нагадує вам зґвалтування? Нехай мікроскопічне, але зґвалтування.
Он ви про що, – настрій інвестора починає псуватися.
Саме про те, – Анжела піднесла до губ бокал. – Щоби ми були непроникними!
Григорій підтримує її тост. Випиває віскі до дна, замовляє ще.
А вона розповідає далі. Про вселенське зло проникнення. Про насильство та порушення кордонів тіла. Про свою ненависть до всіх агресорів, які не визнають цих кордонів.
Інвестор згасає на тридцять восьмій хвилині від початку їхнього спілкування. Згадує про невідкладні справи та залишає Анжелу на самоті з пляшкою дорогого мартіні.
Вона п’є довго.
Аж до того часу, коли кав’ярня порожніє, а бармен починає показувати їй на годинник.
Тоді вона підводиться і починає одягатися.
Їй тепло і п’яно, вона відчуває себе переможницею.
Виходить в зимову ніч, сильно і глибоко вдихає морозне повітря.
Так їм усім і треба, каже вона. Нехай вони горять у пеклі, ці здоровенні двоногі комахи, які шукають легкого проникнення.
А ще їй чомусь хочеться плакати.
Але вона не буде плакати на морозі, адже до дому усього дві автобусні зупинки.
Зоя Хрущ.
Фото ілюстративне.
