Життєві історії
Екстрасенс Таня любила працювати з клієнтками, що належали до суддівських та адвокатських родин. Особливо з тими, кого вона називала «вдовами правосуддя»

З блідими дамами, в котрих були підкреслено виплакані очі. Котрим пасували чорні бандани, ще чорніші лаковані клатчі Prado та портретні медальйони на подвійних платинових ланцюжках.

Якраз тепер перед Танею сиділа класична «удова правосуддя». Точніше – удова голови апеляційного суду. Відомого любителя колекційного віскі, антикварної бронзи та колективного відпочинку на тайських курортах. Щоправда, замість бандани її зачіску прикрашала мініатюрна траурна хустка, майстерно вплетена до шиньйону та не менш майстерно розкладена на залишках натурального волосся.

Акуратно, щоби не розтерти косметику, удова витерла очі і продовжила:

Ви не уявляєте, Тетяно, що я пережила, ви просто не уявляєте…

Я вас розумію.

Ні, Тетяно, не розумієте. І це не ваша провина. Ніхто не розуміє. Але я сподіваюся на ваші вміння, – удова стишила голос. – На ваші вміння говорити з духами.

Ви хочете викликати сюди вашого покійного чоловіка?

Так, якщо можна, – кивнула клієнтка і торкнулася правого ока носовичком.

Можна.

Все відбулося так раптово, – схлипнула удова. – Він не встиг мені дечого повідомити. А я розгубилася, я так страшно розгубилася…

Ми все вияснимо, – пообіцяла Таня. – У вас не повинно бути найменших сумнівів. Все буде добре. Духи щойно померлих дуже чуйні. Дуже контактні. Швидко відгукуються,

Вона розмістила контактну дощечку на чорному оксамиті, оточеному п’ятьма запаленими свічками. Поклала на дощечку обидві руки. Відтак увійшла до того стану, який в колах професійних медіумів називають «первинним налаштуванням».

У вашого чоловіка було домашнє ім’я? – запитала вона в клієнтки, коли дощечка відповіла на прогладжування легкою, ледь відчутною вібрацією.

Домашнє ім’я? – не зрозуміла та.

Ви ж не зверталися до нього за ім’ям і по батькові?

Ну так… – удова на мить задумалася. – Я називала його Сомиком.

А він вас?

Карасиком.

Добре.

Що добре?

Ви зараз не говоріть. Нічого не говоріть. Я буду викликати духа вашого чоловіка.

Так-так, – удова відсахнулася від столу, наче там мало запалати вогнище.

Я викликаю тебе, Сомику, – промовила Таня чітко карбуючи кожне слово. – Я викликаю тебе до кола.

Вона повторювала формулу виклику знов і знов, аж поки дощечка не почала рухатися, підставляючи під її вказівний палець намальовані на ній літери.

Він вже тут? – удова не відривала очей від дощечки.

Тут, – одними лише губами промовила Таня.

Боже…

Від чого помер Сомик?

Так від ковіду ж.

У лікарні?

Так, у лікарні.

Вас там не було?

Мене ж туди не пускали, не дозволяли…

Запитуйте, – видихнула Таня. – Запитуйте так, щоби я розуміла про що йдеться.

Код від сейфу, нехай скаже мені код від сейфу.

Я питаю в тебе, Сомику, числа, які відкривають сейф, – промовила медіум. – Я питаю тебе не для себе, а для твого Карасика. Числа, які відкривають сейф.

Дощечка на мить завмерла, а потім рушила химерною траєкторією. Але удові здалося, що то Танін палець побіг знаками, накресленими на дошці.

Що він каже?

Каже, що дуже самотній.

Самотній, – удова почала схлипувати. – Самотній…

Я питаю в тебе, Сомику, числа, які відкривають сейф, – відновила допит екстрасенс. – Числа, які відкривають сейф. Скажи мені ті числа, якими ти відкривав сейф.

На самоті помирав, – удова вже не стримувала сльози. – На самоті у тій інфекційній…

У вас вдома є кажани? – Таня припинила допит і тепер дивилася на вдову.

Які кажани?

Летючі миші.

А це до чого?

Він каже, що сумує за кажанами.

Я не розумію, – удова витерла сльози. – В нас нема і не було ніяких кажанів.

Так, звісно, – Таня закрила очі, відкинулася на бильце крісла. – Я мушу зробити перерву.

А що сталося?

Це технічний момент, я прошу вибачення.

Ця перерва…

Півгодини, лише півгодини.

А мені що робити?

Посидьте півгодини у приймальні. Або ж погуляйте. Усього півгодини. Потім ми продовжимо.

Так-так, – підвелася удова. – Я почекаю.
Коли за нею зачинилися двері, Таня загасила свічки, ввімкнула звук на смартфоні і натиснула кнопку швидкого набору.

Ти собі уявляєш? – запитала вона, коли почула голос абонента. – Він знову лізе.

Хто? – запитали у смартфоні.

Та цей чортів вірус.

Ковід?

Ага. Дух бісового ковіду.

Ти зв’язувалася з померлим від ковіду?

Так, зв’язувалася. І замість нього знову виліз той вірус. Він скучив за кажанами, йому серед людей самотньо.

Прикольно.

Нічого прикольного. Клієнтка хоче взнати код від сейфу, а це чмо плаче за своїми летючими мишами.

І що робитимеш?

Не знаю.

Тримайся.

Та якось вже…

Таня вимкнула смартфон, підійшла до вікна, відчинила, запалила сигарету. За вікном згасав осінній день.

Крапав дощ.

Самотній вірус. Набрався у людей самотності. Заразився. А в кажанах йому так весело було жити. Кажани не самотні.

Яке це життя паскудне… – прошепотіла Таня і жбурнула у вікно сигарету.

Зоя Хрущ

You cannot copy content of this page