Парасці Василівні вже під 70 і її пошерхлі руки зараз облущують горіхи. Скільки роботи переробила, скільки здоров’я вклала в свою господарку, а тепер вже геть сили нема.
– То подзвониш їй, а у неї як не тиск, то якісь прублєми, то у мене прублєми – порося кучу валить, а робити нема кому, а у неї день води не було – і вже тиск і прублєми.
То Параска Василівна про свою сестру Анну – колись щотижня приїжджала до батьківської хати аби молока взяти та яєць, та огірочків і кабачків, петрушки і кропу, курку чи смальцю – нічого сестрі не жаліла, бо ще мама заповідала – «тут її частка, помагай їй».
А як не допомагати, коли в місті ціни страшні, зарплати не платять і купити нема що – частила тоді сестра до села, все їй було смачне та потрібне – і бурачки, і картопелька, і ті яблучка солодкі, що лесючками називають. Такі манюсінькі червоні, а солодкі, мов мід. Росла та яблунька, відколи сестри себе пам’ятали – завжди щедра на плоди, вогненно-червона восени і біла-пребіла навесні.
Роки бігли і вже Параска не мала сили на господарку, потрохи лишилися лише кури та яблунька, але з цими подарунками приїздила вона сестру відвідати. Нема правди діти – гостила сестра заморськими бананами та апельсинами, потрошку було всього, бо казала, що з пенсії їй всього вистачає.
А от цього року почула Параска про свої лесючки страшне, сказала сестра більше цей «квасньик» їй не везти, бо й викинути шкода, а їсти їх вона не хоче.
Приїхала Параска додому і так їй гірко стало – і сонечко осіннє світить, і червоніють яблучка в траві – все як в дитинстві, та, видно, це нікому не треба.
Автор Ксенія Ропота
Фото ілюстративне pixabay
