Якось ми поверталися з гостей: я за кермом, Маринка поруч, прихмелівша, весела, пісні співає. Їдемо по навігатору на її мобільнику і тут повідомлення приходить, повідомлення, з’явилося і зникло. Але я встиг прочитати. “Маріш, завтра приїдеш? Хочу побачити тебе”. Мене відразу в жар кинуло, руки на кермі затряслися, перед очима пелена. Їду сам себе заспокоюю – це помилка, хіба не так. Маринка задрімала, а у мене в голові одна думка – швидше до дому дістатися, укласти її спати і залізти в її телефон. Залізти, щоб з’ясувати.
Заліз. Якийсь Юрій вів активну переписку з моєю дружиною. Обсипав її компліментами, слав фотки себе, заспокоював її, підтримував, смішив… Словом те, що повинен був робити я! Я! Її законний чоловік! Спочатку мене лють так накрила, що я її мало не…. Сонну. Хмільненьку. А потім раптом в мені прокинувся хтось інший і я вирішив викрити її. Все листування скопіював. Вранці виду не подав. Навпаки, сніданок приготував.
– Чого це раптом? – витріщилася на мене, як баран на нові ворота.
Чого, чого… Так я тобі й сказав, що зачепило мене твоє повідомлення цьому Юрчику: “Ось за що я тебе обожнюю – це за вміння готувати! Мій ніколи не готує. А з твоїми обідами я себе принцесою відчуваю чи маленькою дівчинкою. Так мило”.
– Несмачно чи що? – пробурчав я.
Як телепень, з перцю сердечка вирізав і в них яйця засмажив. Красиво, шо.
– Смачно, – знизала вона плечима. – Симпатичненько так.
Хотів сказати з сарказмом, що, мовляв, у Юрчика яйця крутіші виходять? Але вчасно змовчав.
А вона, видно, пригадала щось, аж горить вся, до мене леститься! Ух-хххх!
На роботі заново переписку всю перечитав. Немов сіллю… Потім ще і ще. Виходить – я і не чоловік зовсім! Все в комп’ютері торчу (ну, та у мене робота така!), Її проблем і турбот не помічаю (так вона з ними вічно не вчасно!), Зі святами забуваю привітати (ну, не пам’ятаю я про них!), Квіти без причину не дарую (якщо чесно, то і з приводу не завжди дарую), в кіно не ходимо, сюрпризи їй не влаштовую (вона мені раніше частенько милі дрібниці робила, а зараз, до речі, перестала), зовсім не хвалю її…
Загалом ціла купа всього і за великим рахунком… Все правда! Як не прикро це визнавати. За її словами у нас “стосунки звичайних сусідів”. О як. І щось сумно так стало від усього цього. Маринка й справді завжди така турботлива, мила, а я… а я бурундук чортів! Вона у відрядження поїде, повідомлення мені шле, мовляв, скучила, а ти? А я їй у відповідь – мені сумувати ніколи! Чому так пишу? Тому що маю на увазі, що у мене все роботою забито, що я працюю, не лінуюся. Що мені важко чи що, телепню, написати, як я її люблю і як без неї погано? Адже це дійсно так! Загалом, подивився я на все її очима… Захотілося втекти від самого себе.
Грубий неотесаний бовдур! Слово добре в рік по краплині видаю, зате претензіями і докорами щедро поливаю… Сам кожен раз милуюся яка вона у мене красива, а вголос видаю, що поправилася, розповніла… І так мені сумно стало. Сумно від того, що якийсь Юра розумніший від мене. І що тепер йому належить її серце. А як я без неї? А якщо вона мене покине?!? Затрясло всього… Дзуськи він отримає мою Маринку!
Вхопив телефон.
“Сонечко, може ввечері в кіно сходимо? Сто років не були!”
А сам гарячково афішу гортаю.
Відразу відповіла: “На останній ряд?”
“Звісно!”
А у самого навіть все в душі розперло. Треба ж, просто слова, а як діють!
“Заїду за тобою!”
Подумав і послав поцілунок і сердечко. А коли у відповідь поцілунок прийшов, то рот в усмішці розтягнувся. Сиджу, витріщюсь в телефон, як дурко. До вечора раз десять на цей поцілунок подивився.
Увечері пригальмував біля квіткового. Взяв букет в кошику. Ніколи їй такий не дарував.
– Яке у нас свято? – нахмурила вона бровки.
– День просвітління, – бовкнув я. На секунду згадав про Юрка і подумки показав йому дещо.
Весь тиждень я робив так, щоб Маринка навіть і думати забула про свого Юрасика. Сам щоночі ревниво гортав її повідомлення. Вона з ним спілкувалася, але від зустрічей мило відмовлялася. Ще б! Коли їй, якщо я її то в театр, то в ресторан, то просто погуляти… І кожен раз у нас розкішні вночі, як в юності. І я вже не соромлюся говорити дружині, яка вона красива, і що я її кохаю. Кожен день кажу. А з роботи шлю повідомлення, які не потребують відповіді. І знаю, що вона читає і посміхається. А у мене душа завмирає. А вчора Маринка мені сюрприз влаштувала. Романтична вечеря в спа. А потім красувалася переді мною… І вона так схудла за цей місяць, погарнішала, світиться вся. Ось і все, що треба жінці – любити її, хвалити, жаліти і плекати. А у відповідь отримаєте повну гармонію. У мене навіть бізнес в гору пішов. Все якось змінилося, заграло іншими фарбами.
Від Юри давно нічого не було і я поставив йому пам’ятник. Хороший такий. Мармуровий. Ну, а що? Якби не він, то я б по краплиночці втрачав Маринку.
А вчора додому раніше повернувся, винце з сиром купив, вирішив Маринці сюрприз зробити. А вона на кухні з Оленкою сидить. З подругою. Базікають. Мене не чують. А я ім’я – Юра вловив і застиг. Підслуховую.
– Марин, а може ти теж Юрою побудеш? Для мене? Чогось у нас з Сергієм не клеїться останнім часом… Ти своєму сказала, що Юра несправжній?
– Ні. І не скажу, – посміхається моя лисиця.
– Ну, він, звичайно, тебе любить. Мій мене і прибити може, якщо дізнається…
– Лєн, тут адже дивлячись як піднести, пам’ятаєш, як ми ретельно підбирали повідомлення?
От не знаю, що я в той момент відчув!? Радість? Від того, що не було ніякого Юри, що Маринка мені не зраджувала. Чи злість, що мене, як розвели? Хоча… Чому розвели? Вона кохає мене і хотіла повернути наші стосунки, які вже майже затухли. Як то кажуть, на війні і в коханні – всі засоби хороші!
Тепер мені подвійно цікаво з дружиною. Хитрюща лисиця! Що ще вона придумає? Звісно, я не скажу їй, що знаю її секрет. А ось, що кохаю…
– Маринко! – я обережно відкрив і закрив, грюкнувши, дверима. – Де моя кішечка? Я сумую…
Автор: Aліса Aтрейдас.
Фото ілюстративне.
