Без рубрики
Історія яка доводить, що треба жити сьогодні і не відкладати все до кращих часів

Ця розповідь надовго вибила мене з колії … Прочитайте до кінця, не пошкодуйте часу. Можливо, вона міцно і назавжди затвердить вас в думки, що жити треба тут і зараз …

У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, цукерниці. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів.

Набір з 12 тарілок, чайних сервізів і страв під гаряче.

Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: «урвати». Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білу скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

— Мам, можна?

— Не треба, це для гостей.

— Так у нас же гості!

— Та які це гості! Сусіди та баба Поліна …

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в спальний район, в гості до мами.

Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні — не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім.

Прямо раз — і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевого посуду і пити чай з порцелянових чашок. Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку когось з рідних.

— Відвези мене на ринок, — попросила мама одного разу.

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені — напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишопінг — треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі — і саме ці обновки приводили маму в захват.

— Мені білизну треба нову, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. У підсумку ми поїхали в магазин. Він був в ТЦ, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама важко переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

— Тут дуже дорого і не можна торгуватися, — сказала мама. — Підемо ще кудись.

— Купи тут, я ж плачу, — кажу я. — Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Вибрала білизну.

— Скільки коштує?

— Не важливо, — кажу я.

— Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, що це вона прийняла рішення про покупку.

— Дві тисячі, — каже продавець.

— Дві тисячі за труси ?????

— Це комплект з нової колекції.

— Та яка різниця під одягом !!!! — мама обурена.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму. Мовляв, збреши.

— Ой, — каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. — Я зайвий нуль додала. Двісті гривень коштує комплект.

— Отож! Йому, звичайно, ціна 50 гривень, але ми просто втомилися … Може, скинете пару гривень?

— Мам, це магазин, — втручаюся я. — Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же мнеться чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

— Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам пару сотень. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася.

Інакше, ти на гачку.

— Добре, — кажу я.

— І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

— Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.

Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів.

Мама його впустила, не замислюючись. Хвора пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого мужика з ножами. Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, якщо його підкинути вгору, на льоту.

— А я без мужика живу, в будинку ніколи немає наточених ножів, — поскаржилася мама.

Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут — наяву. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну.

Зазвичай цей набір коштує п’ять тисяч, але сьогодні лише 2,5. І ще в подарунок кулінарна книга. «Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!»- подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.

Пенсія у мами — 3 тисячі. Якби вона жила одна, то вистачало б на комуналку і хліб з молоком.

Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів. Але так як комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною.

На наступний день я приїхала в гості. Мама почала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку прямо на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки на льоту і взагалі навіщо різати хустки?

Я не розуміла цієї маркетингової реклами, але так Бог з ними. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток в ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

— Так що ж ти сховала ножі, не поклала на кухню?

— З глузду з’їхала? Це на подарунок комусь. Десь в лікарню попаду, лікарю якомусь. Або в соцзабезі, може, когось треба буде за путівку віддячити …

Знову на потім. Знову все найкраще — не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогу ляльку. На коробці написано «Принцеса». Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці — півтора рочки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку.

Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру, і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка у мене в руці. Така блакитна, святкова.

— Це навіть не пластмаса, — подумала я.

Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у валізу, закрила і прибрала. Мамі нічого, звичайно, не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепта від солодкого пирога — кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом. На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, покликану підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блузка.

— Дякую, — сказала мама і прибрала її в шафу.

— Надінеш її на Новий рік?

— Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь …

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей на неї не було.

Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі. До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так робило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно — потім.
Синдром відкладеного життя.

Мама померла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо.

Я поїхала в морг. За свідоцтвом про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками і іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

— Який розмір у покійної? — запитав мене агент.

— П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі груди, а знизу … — навіщось детально стала відповідати я.

— Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки, білизна …

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

— Не подобається ? — агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. — Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою …

— Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки.

Я увійшла в квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Прямо клубок у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом «На смерть». Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за дві тисячі. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя …

Дай Бог, воно справжнє.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і віддам доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить плаття, загубить корону. Зате вона встигне. Пожити справжнім життям вже сьогодні.

Справжнє життя — те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде.

Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим.

Давайте разом цьому вчитися — жити сьогодні.

Джерело

facebook