Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Іван навчився віртуозно маніпулювати батьками, викачуючи з них гроші і не бажаючи розраховувати на себе. Зрештою терпіння спочатку батька, а потім і матері, вичерпалося, і вони перестали надавати синові матеріальну підтримку. Тоді Іван приїхав до матері. Ніна додому його не пустила. Фінансувати його теж відмовилася. Іван демонстративно залишився жити в під’їзді. Вдень тинявся по місту, кажучи, що шукає роботу, а ввечері приходив в під’їзд, і укладався на сходах, близько батьківської квартири

Це реальна історія, вона ще не закінчена, і якою буде фінал – невідомо. Мова йде про сім’ю близьких мені людей – досить близьких, що б бути в курсі ситуації з перших рук.

З очевидних причин імена і назви населених пунктів змінені.

У Ніни був син від першого шлюбу, Іван. З чоловіком розійшлася, потім вийшла заміж вдруге. Разом з другим чоловіком переїхала в інше місто уже з спільним хлопчиком трьох років.

Незважаючи на підлітковий період, Іван був цілком керованим підлітком. Звичайно, капризи і сплески неслухняності траплялися і у нього, проте за великим рахунком нічого що виходить за рамки звичайного за ним не помічалося.

Навчався непогано, мав друзів, допомагав у вихованні брата – загалом, звичайний підліток.

А потім. Потім, щось сталося. Різко і раптово з цілком милого хлопчика Іван перетворився в некеровану і неслухняну дитину. Непослух і відверта зневага до батьків стали його постійними супутниками. При цьому нової компанії, яка могла б так вплинути не спостерігалося.

Причина настільки радикальних змін з’ясувалася раптово, як грім серед ясного неба – діагноз поставили на плановому медогляді перед призовом. Розлади поведінки і постійні вигадані негаразди у дитини пояснили важкою душевною недугою. До цього жоден спеціаліст навіть не припускав подібного, і ніяких мотивів шукати в цьому напрямку причину негараздів у батьків не було …

А далі виникла дилема. Існувати в одній квартирі з нездоровою людиною було вже зовсім неможливо. Причин відправляти підлітка до стаціонару у спеціалістів не було, адже саме ця форм передбачала лиш вживання того, що приписав спеціаліст.

У той же час і самостійне проживання Івана навіть не обговорювалось. Як всі душевно нездорові люди, недуги своєї він не усвідомлював, вважав себе здоровим. Відстоювати свою точку зору він був готовий був до останнього.

І тим не менше, зваживши все, було вирішено Івана відселити окремо. Причому якнайдалі. На те у батьків були вагомі причини, подробиці яких вони не розкривали.

У селі жили рідний батько хлопчика і бабуся. Взяти Івана до себе вони, звичайно, відмовилися, але пообіцяли сприяння і кураторство в його самостійному житті. Ніна поселила його в квартиру, що дісталася їй у спадок і прописала його там.

Так почалася його самостійне життя.

Перший час батько і бабуся зідзвонювалися з Іваном, зустрічалися, підтримували відносини. Однак поведінкові відхилення хлопчика дуже швидко викликали неприязнь з боку родичів, і вони звели спілкування з ним до мінімуму.

Іван же, не маючи над собою ніякого керівництва, почав жити, як доведеться. Звичайно, він не міг сам оплачувати житло, та й взагалі не в змозі був розподіляти гроші, тому мати, незважаючи на свої запевнення, що не допомагатиме, оплачувала квартиру і підкидала грошенят. Батько зі свого боку теж фінансував сина, аби той не ліз в його життя.

Періодично Іван влаштовувався на якісь роботи, і так само швидко з них йшов – досить було комусь з товаришів по службі висловити зневагу або пожартувати з його сторону.

Іноді мати навідувалася до нього – приїжджала на кілька днів, але швидко тікала.

Не було можливості жити разом, і тягнути його окреме життя теж погано вдавалося – і фінансово, і морально це було не просто.

Іван навчився віртуозно маніпулювати батьками, викачуючи з них гроші і не бажаючи розраховувати на себе. Зрештою терпіння спочатку батька, а потім і матері, вичерпалося, і вони перестали надавати синові матеріальну підтримку. Тоді Іван приїхав до матері.

Ніна додому його не пустила. Фінансувати його теж відмовилася.

Іван демонстративно залишився жити в під’їзді. Вдень тинявся по місту, кажучи, що шукає роботу, а ввечері приходив в під’їзд, і укладався на сходах, близько батьківської квартири. Говорив з сусідами, скаржився на маму, просив їжі. Я підкреслюю – Іван прекрасний маніпулятор.

Я не знаю, як Ніна це витримувала. Я б не змогла, це точно. І справа не в осуді сусідів, було б про що засмучуватися, – а в тому, що потрібно не зважаючи на стан дитини, продовжувати якось жити.

Через деякий час Іван повернувся в свою квартиру, але періодичні набіги до матері не припиняються і до цього дня. Його стан здоров’я залишається стабільним, змін ні в ту, ні в іншу сторону поки не спостерігається. Як далі розвиватимуться події – покаже час.

Я не можу ні засуджувати Ніну, ні підтримувати. Складно часом представити, як себе поведеш в тій чи іншій ситуації, та й з такими людьми мені жити не доводилося.

Але Івана мені все ж шкода.

You cannot copy content of this page