Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Катерина не приїхала – прилетіла уже за пів години. Довго умовляла маму не робити поспішних кроків. Усе розповідала, що не всі люди довкола такі ото добрі і простодушні, як сама Тая. — Ой, мамо! А скільки ж випадків, що за оті квадратні метри люди на той світ раніше пішли. Я ж спати не зможу. Як я тебе одну у хаті з чужими людьми залишу. Ти ж геть безпомічна проти двох молодих

До Таїної хати збирався люд ледь не з усього села. Ще б пак, приїхала донька і намагається на вулицю виселити з того дому багатодітну родину. Гомін стояв такий, що чути було аж ген за село. А Таїна донька так і взагалі за голову хапалась, ніби й своє захищає, а люди готові на все, аби цьому зашкодити.

Почалось усе років із три тому. тоді ще живою була старенька Таїса. Вона така добра і завжди усім готова допомогти, прочитала в одній із газет статтю про двох сиріт, які створили родину мають уже двох діток, але з власним житлом у молодих щось там не склалось і ось тепер вони опинились ледь не на вулиці.

— Я, доню, – розповідала телефонуючи, – отих бідолах до себе запросила. А що, дім у мене величезний, до міста рукою подати та й траса не далеко. І ти з малюком коли приїздитимеш то не сумуватимеш. Та й онучку буде з ким погратись. Твою кімнату не чіпатиму, не переймайся.

Катерина не приїхала – прилетіла уже за пів години. Довго умовляла маму не робити поспішних кроків. Усе розповідала, що не всі люди довкола такі ото добрі і простодушні, як сама Тая.

— Ой, мамо! А скільки ж випадків, що за оті квадратні метри люди на той світ раніше пішли. Я ж спати не зможу. Як я тебе одну у хаті з чужими людьми залишу. Ти ж геть безпомічна проти двох молодих.

Але Тая нічого того не чула. Розповіла донці, як у 47-му повернувшись з евакуації знайшли від свого дому лиш обвуглену піч, як прийняла їх геть незнайома жінка, як годувала і допомагала її матері з чотирма дітками і дім будувати і дітей глядіти:

— Я все життя оту чужу і таку рідну нам тітку Ніну пам’ятатиму. Я у Всевишнього просила постійно, аби могла хоч комусь стільки добра зробити, як та людина нам зробила. Ти виросла в достатку і не розумієш, як то коли немає де спати і з чого їсти. А я знаю, тому не засуджуй. Я не раджусь з тобою, я сказала, що так зроблю і все тут.

А вже за тиждень приїхали і нові поселенці. Дівчина і парубок років двадцяти п’яти а з ними двійко діточок. Люд з усього села почав зносити бідакам і продукти і речі. Вже скоро Тая просила аби й не несли, бо ж і скласти оте все нема куди. А ще через місяць, коли розвеснилось, всі побачили, що дівчина при надії третім.

Не сказати, що все почалось одразу. Спочатку молоді поводили себе тихо і нічим свого справжнього характеру і не показували. Десь через місяці три Тая відчула, що не такі вони уже і добрі і милі ті сироти. Їли і пили спокійно усе, що Тая на зиму у погребі запасла, а як скінчилось – одразу якось відокремились “аби вам бабусю на шиї не сидіти”, хоча дітей добра Тая все так і годувала. Ну, а як же ти сам їстимеш коли на тебе пара оченят дивиться.

Та й це ще бабцю не насторожило, цьому вона виправдання знайшла. А от те, що від її пожильців стало відгонити міцним душком прозорого самогонного щастя, оце їй не сподобалось. Казала їм, встидала, що ж дитяточко ще одне має бути, а вони спокійно кивали, погоджувались і ввечері дружно співали на кухні дивлячись на світ каламутними очима.

Уже за рік Тая постаріла на років з десять. Донька до матері приїздити після знайомства з тими її “квартирантами” відмовилась, а бабка стала служкою у власному домі. Ніхто їй не допомагав.

— Ми сироти. Виросли без батьків. Нас не вчили, як то потрібно робити. Ви робіть, а ми дивитимемось і вчитимемось. – ото єдине, що чула.

За три роки мали молоді ще двох діток. І все тих дітей на Таю старались залишити.

— Іди синку, там твоя бабуся щось готує, то ти їй допоможи, а як чимось пригощатиме, то ти й про маму не забудь. Ти ж любиш мамусю, правда?

Тая уже не раз тим молодим натякала, аби вони десь уже собі і власне житло шукали, але чула від них лиш те, що грошей немає і де ж хто їх сиріт чекає. Пила тихесенько заспокійливе, але за допомогою до доньки не зверталась – шкода їй отих “дітей” було.

Хто знає, що ж саме стало причиною, але одного дня Таї не стало. Відправивши матір у останню путь її донька голосом у якому бринів метал чітко сказала, аби тимчасові пожильці виселились уже за місяць. Це тепер її дім і терпіти в ньому чужих людей вона не буде. Яким же було її здивування, коли тиха і спокійна “сирітка” заявила, що судитиметься за спадок.

— Ми твою стару маму до останнього гляділи. Усі довкола підтвердять, що тебе тут і не було. Так, що цей дім наш, ми закони знаємо.

І почалась епопея… Якщо підлогу підмести “сирота” не вміла, то листи і позови у різні інстанції строчила гарно. Врятувало те, що Тая ще за життя на доньку заповіт оформила і той дім був приватизований навпіл між донькою і мамою.

До Таїної хати збирався люд ледь не з усього села. Ще б пак, приїхала донька і намагається на вулицю виселити з того дому багатодітну родину. Гомін стояв такий, що чути було аж ген за село. А Таїна донька так і взагалі за голову хапалась, ніби й своє захищає, а люди готові на все, аби цьому зашкодити. Адже ж Тая нікому на них і не жалілась. Усе в собі носила і для кожного то були “хороші сирітки”.

Таки домоглась донька свого. Очистила вона свій дім. Але як же в ньому порожньо стало! Таїси ж там уже не було.

Автор Анна Корольова.

Спеціально для hot-news.com.ua.

Передрук без згоди автора заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.

You cannot copy content of this page