Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Катерина розгубилась і не знала, що ж робити: залишити цього незнайомого, але такого доброго чоловіка, самого у своїй квартирі, чи намагатись якось все ж полагодити оті двері. Вибору не було, десь там чекав її син, тому накинувши пальто жінка прожогом вискочила з квартири залишивши Івана одного

Ангел прилетить в понеділок. Іван коротко стрижений, високий і сухорлявий. Першу, злегка пожовклу, ялинку хтось уже встромив в сніг біля під’їзду.

– Навіть мішуру толком не зняли, – подумав двірник.

Іван схопив деревце за стовбур і потягнув до сміттєвих баків. На снігу залишилися ледь помітні сліди його валянок, і обсипаної хвої. Чоловік зібрався опустити ялинку до залізного ящика, як раптом побачив на нижній ялинової гілці іграшку. Виявилося, це саморобний ангел, зроблений з кольорового паперу і картону. Двірник зняв з гілки іграшку, похитав головою і машинально сунув в кишеню куртки.

– Завтра Різдво. Зовсім забув!

Під запаморочливий звук сирени до під’їзду, скриплячи гальмами, під’їхала «швидка». Іван покинув відкидати сніг і сперся на лопату. Медбрат, з валізкою в руках і розхристаному білому халаті, недбало гукнув:

– На якому поверсі двадцять перша?

– На сьомому.

Медбрат зник в під’їзді. Хвилин через двадцять він вийшов, і не один – слідом за ним бігла жінка, що тримала на руках укутану в ковдру дитину. Жінка сіла в машину, дверцята зачинилися і «швидка» виїхала з двору. Іван глибоко зітхнув. Він розчистив останню доріжку, знятою рукавицею витер з лоба піт і відніс лопату в підсобку.

Іван давно жив один – скромно і нудно. Після розлучення з дружиною оселився в «однокімнатній». Про нові стосунки і думати не хотів. Двірник повісив куртку, поставив валянки ближче до батареї, вигріб з кишень дріб’язок: ключі, сорок гривень новенькими монетами, шматок мотузки. А ось і ангел …

У іграшки пом’ялися паперові крила, блакитне плаття по краю надірвалося.

– Бідолаха!

Іван поклав іграшку на стіл, розгладив долонею, замислився.

– Треба їхати в село, до матері. Чого я тут поневіряюся? Чужий я в цьому місті.

У двері раптом подзвонили. На сходовому майданчику стояла та сама молода жінка з двадцять першої квартири. Тепер Іван міг розгледіти її трохи краще. Невисока, мініатюрна. Волосся світле, блакитні очі.

– Вибачте, я бачила вас у дворі. Розумієте, я ключі загубила. Мабуть, впустила в сніг. Ви не знаходили?

– Ні, але можна пошукати.

Удвох вони обнишпорили весь двір – ключів не було.

– Що ж робити? – жінка виглядала розгубленою і засмученою.

– Зараз щось придумаємо.

Іван акуратно підчепив двері двадцять першої квартири, зробив кілька хитрих і лише йому відомих рухів і  – бац! Двері піддалася.

– Спасибі вам! А я – Катя. Вибачте, чай не пропоную. Мені в стаціонар потрібно повернутися.

– Щось з дитиною?

– Дихати важко йому стало, щось спровокувало. Не треба було ялинку ставити.

– Від ялинки – це навряд чи, – похитав головою Іван.

– Як же я тепер квартиру відкритою залишу?

– Якщо довіряєте, можу залишитися.

– Правда? Ой дякую! Я швидко. Відвезу дещо дитині і повернуся.

Катя вибігла за двері, на ходу застібаючи пальто. Іван залишився один. Він обережно заглянув в кімнату. Це була дитяча. На підлозі стояли машини, дерев’яний конструктор, літак. На журнальному столику акуратними стопками, лежала кольоровий папір і картон. Поруч – клей і фломастери. Шість таких же саморобних янголів, схожих на того, що залишився в його квартирі, лежали на столі. Іван узяв того, що був з краю. У іграшки не було обличчя. Мабуть, хлопчик не встиг намалювати.

Іван заглянув на кухню. На столі – розсипане печиво, келих остиглого чаю, обгортки від цукерок. Чоловік сів на кухонний стілець і прикрив очі.

– Ну як ви тут, не нудьгували?

Катя зняла чоботи, повісила на вішак пальто.

– Іванку вже краще. Але сказали, що днів п’ять треба полежати.

– Іванко?

– Так, мій Іванко. Йому п’ять років, скоро в школу … Вибачте, забула запитати, а вас як звати?

– Іваном.

– Ой, ось так збіг! – А ваш син, я дивлюся, талановитий?

– Ще який! Бачили його іграшкових янголів?

– Вибачте, підглянув. Вам би до моря треба.

– Було б потрібно…

– Ну, піду я. Щасливого Різдва!

– І правда – Різдво! Давайте хоча б чаю разом поп’ємо. Я стільки незручностей вам заподіяла.

– А давайте! Я скоро повернусь. У мене і сир є, і печиво.

Іван повернувся з продуктами, акуратно виклав їх на стіл.

– А це передайте Іванку. Іван простягнув господині квартири паперового ангела.

– Де ви його знайшли? – Катеринине обличчя витягнулося від подиву.

– Він був прив’язаний до ялинової гілочки.

– Ось воно що! Іванко так засмутився, коли не знайшов іграшку. Він зробив до Різдва сім паперових янголят і кожному дав ім’я. Це перший ангел, його звуть Понеділок?

– Ну і фантазія у вашої дитини!

Катя посміхнулася: – Вам чаю міцніше або як?

– Міцніше, Катю.

Минуло п’ять днів. Катя з Іваном забирали малого з стаціонару.

– Ти хто? – запитав хлопчик, розглядаючи Івана.

– Я – Іван.

– І я.

– Іване! – хлопчик простягнув пухку долоню.

Маленький Іван був світловолосий і блакитноокий, як мама.

– А це, Іванко, твій зниклий Понеділок. – чоловік дістав з кишені ангела.

– Звідки ти його взяв?

– Він прилетів на Різдво, прямо до мене в кватирку. Твій понеділок сам мене знайшов.

– Дякуємо!

Влітку Катя і два Івана поїхали до моря. Здається, це сталося в останній понеділок серпня.

Колмогорова Наталя.

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page