Breaking News
Олена та Ліля лежали в одній палаті – сестри й лютi вороги водночас. У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися одна від одної, мовчали й плaкaли
– Ти мені дуже подобаєшся, – швидко заговорила – Галі нема, ніхто ні про що не здогадається. Якесь дивне відчуття охопило Надю. Вона зрозуміла, що при надії. Це, звісно, ускладнить її життя, та й з хати Галя вижене. Збігали місяці. Свою таємницю вона вже не могла приховувати, взялася пакувати речі
Колись ми жили дуже бідно, а мені, жінці при надії, захотілося червоної ікри, ну, ось до сліз захотілося, якщо не з’їм, то просто не витримаю, і чоловік на наступний день вручив мені заповітну баночку
Микола нинішній так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Миколі здавалося, що вона, крім кухні й дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно в неї як не прання, то миття вікон, то чищення килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех
Після того несподіваного візиту Юля потрапила в лікарню. А тим часом Тетяна Михайлівна вдруге навідалася, щоби забрати від своїх внуків «усе, надбане її сином». Діти, обнявшись, стояли в куточку й дивилися, як їхня бабуся керує незнайомими дядьками, котрі виносили з квартири телевізор, музичний центр, кухонний комбайн, мікрохвильовку і навіть каструлі. Їх подарували Юлі на день народження колеги по роботі
життєві історії
Колись ми жили дуже бідно, а мені, жінці при надії, захотілося червоної ікри, ну, ось до сліз захотілося, якщо не з’їм, то просто не витримаю, і чоловік на наступний день вручив мені заповітну баночку

Якось під час сварки з чоловіком, я заявила, що вимагаю розлучення. Чоловік мовчки розвернувся і пішов.

А я сиділа спочатку шкодувала себе, потім вишукувала недоліки в коханому, щоб виправдати свої слова. Але спогади зрадницьки спливали і все сильніше переконували мене в моїй неправоті.

Пам’ять в цей час підкидала нові епізоди з минулого: ось він безглуздо і кумедно зізнається мені в коханні, а тут несе мене на руках, тому що я зламала палець на нозі, коли ми з ним бавилися і обливалися водою, як діти, а тут він робить мені пропозицію, зовсім не урочисто, лежачи зі мною в обнімку на старому дивані.

Колись ми жили дуже бідно, а мені, жінці при надії, захотілося червоної ікри, ну, ось до сліз захотілося, якщо не з’їм, то просто не витримаю, і він на наступний день вручив мені заповітну баночку.

А коли чоловік вперше побачив нашого сина, він плакав, як дитина і тремтячими руками гладив його крихітні ручки, не міг повірити, що тепер він тато.

Пам’ятаю, як він готував мені вечерю, тому що я втомилася з дитиною і цілий день нічого не їла, а він прийшов втомлений з роботи і став до плити, щоб нагодувати мене.

Або як ми з ним всю ніч по черзі намагалися заспокоїти сина і чоловік заснув з ним руках, так і спав сидячи в кріслі, поки я не забрала дитину.

Від потоку думок мене відволік звук дверей.

— Ну що? Будемо розлучатися чи чай пити? Я тобі твої улюблені цукерки купив.

— Давай пити чай.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання заборонений!