Життєві історії
Коли ми проходили біля палати з новонародженими немовлятами-відмовниками, мої залиті сльозами очі випадково, буквально на мить, зустрілися з іншою парою дивно красивих оченят, блакитних, як волошки. І в той момент ми ніби застигли: вона уважно вивчала мене, а я її

Коли ми з Дмитром стали чоловіком і дружиною, ми були ще зовсім юними. Не по 15, звичайно, але все ж. Мені якраз виповнилося 18, а чоловіку – 22. Але вже з нашої першої “зустрічі” ми мріяли про дитину. Ми довго і ретельно намагалися, іноді мені здавалося що навіть занадто.

Більше п’яти років різних обстежень, дорогих обстежень, нескінченних аналізів, але все було марно, я ніяк не могла виносити таку бажану дитину.

Моя матуся, маючи тоді деякі корисні знайомства в лікарняних колах, а це були важкі 90-ті, покликала мене подивитися на двотижневого відмовного хлопчика в нашій лікарні. Я хоч і з великим хвилюванням, на свій стpах і ризик все ж пішла…

Коли ми проходили біля палати з новонародженими немовлятами-відмовниками, мої залиті сльозами очі випадково, буквально на мить, зустрілися з іншою парою дивно красивих оченят, блакитних, як волошки (це після вже вони поміняли свій колір і стали вогненно-карими). І в той момент ми ніби застигли: вона уважно вивчала мене, а я її.

Мама тоді потягнула мене за руку йти далі, але я вже вчепилася в цю крихітку. Через пару хвилин до нас підійшла завідуюча-знайома і сказала, що у цієї дівчинки багато діагнозів, плюс до всього недоношена, біологічна мати її нагуляла, а коли чоловік приїхав з відрядження, сказав: “Або я, або ця неприємність”.

Тільки мені тоді вже ніхто був не потрібен і я нічого не хотіла слухати: Настуся моя, моя донечко. Місяць я в таємниці від всіх до неї приїжджала в лікарню, потім набралася сміливості і сказала чоловікові: “Будь ласка, прошу тебе, потім роби, що хочеш, ми тебе не потривожимо, тільки зараз допоможи”.

І він допоміг.

Не буду довго розповідати про цю чортову бюрократичну систему і скільки кабінетів довелося обходити, про блат, і все таке, але через трохи більше двох місяців, ця вже улюблена довгоочікувана грудочка щастя за всіма правилами лікарняної післяпологової виписки, була доставлена в нашу двокімнатну квартиру. А наш щасливий новоспечений тато обдзвонив всіх підряд по телефону і голосно кричав у трубку:

“Дочка у мене народилася – Настуся!”

З того моменту минуло 25 років. Майже 13 років, як пішов з життя мій Дмитро. Але жодної секунди в своєму житті, як би не солодко часом доводилося, я не пошкодувала про те, що зробила тоді цей крок. Про те, як ми з донечкою любимо один одного, навіть розповідати не стану. Вона – найцінніше, що у мене є.

Я все можливе і неможливе робила і ще не раз зроблю, щоб вона у мене була найщасливішою.

Передрук без посилання на hot-news – заборонений!

Фото ілюстративне – dziecisawazne

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook