Анна Петрівна сиділа в лікарняному сквері на лавочці і не стримувала сліз. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні донька не приїхали, не привітали.
Правда сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Марія яблуком в честь дня народження пригостила. Пансіонат був пристойний, але персонал в цілому був байдужим.
Звісно, всі знали, що сюди літніх людей привозили доживати віку діти, для яких вони ставали тягарем. І Анну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала його дружині.
Адже квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалося протистояння з невісткою.
Леся ходила вічно незадоволена, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам критикувати почав. Пізніше Анна Петрівна помітила, що вони про щось почали перешіптувалися, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.
І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мама, дивлячись йому в очі, гірко запитала: – У будинок престарілих мене здаєш, синку?
Він почервонів, заметушився і винувато відповів:
– Та що ти, мамо, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.
Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав як справи і не дослухавши до кінця, кудись побіг.
Ось і живе вона тут уже другий рік.
Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна кілька ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її не заберуть, що тепер сльози лити. Адже найприкріше, що це вона свого часу, образила доньку заради щастя сина.
Анна родом із села. Там і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Був великий будинок, господарство. Жили бідно, але і не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і почав Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.
Ну Петро і загорівся, давай, та давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обманув, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький автомобіль. Ось на цьому автомобілі Петра і не стало
Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати та одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.
Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім року два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, стала матір’ю. До року все нормально було, а потім часто син нездужав. Їй довелося з роботи піти, щоб по лікарнях ходити. Довго не могли знайти причину.
Це потім вже якусь болячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лікують. Але там така черга. Поки донька по спеціалістах їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лікарні познайомилася з вдівцем, у якого донька такі ж проблеми мала.
Сподобалися вони один одному і почали разом жити. А через років п’ять він у неї занедужав, потрібні були гроші. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.
Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже рідному сину гроші потрініші. Ну і відмовила. Донька на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що та їй більше не мама, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.
І ось уже двадцять років вони не спілкуються.
Чоловіка Дарина вилікувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно якби можна було все назад повернути, Анна б вчинила інакше. Але минулого не повернеш.
Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:
– Мамо!
Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Донька. Даринка. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але підбігла донька підхопила її.
– Нарешті я тебе знайшла… Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу притих…
З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі.
– Ти пробач мені, мамо, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім все відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.
Стала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.
Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. Збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мене наказував, якщо матері погано, вези її до нас.
Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.
Фото ілюстративне.
