Я вийшла заміж у 24 роки. Чоловік на рік молодший. Познайомилися ми досить банально, на вечірці. Потім довго зустрічалися (близько 2 років). Почали жити разом і лише потім одружилися і навіть повінчалися в церкві. Зізнаюся, моє серце не було сповнене любов’ю до цієї людини. Поруч з ним я почувалася спокійно і впевнено. Він допомагав мені матеріально з перших днів знайомства, адже я працюю простим бухгалтером і багато собі дозволити не могла. Завжди підтримував мене морально, заспокоював, мені було комфортно.
Рішення мати дітей було обопільним. Спочатку я подарувала йому красуню доньку, а через рік синочка. Мені було дуже складно з двома маленькими дітьми. Допомагати особливо не було кому, адже мої батьки живуть далеко, чоловік з ранку до ночі на роботі. Свекор і свекруха хоч вже і пенсіонери, але ще працюють, тому вільного часу теж в обріз.
За роки, проведені в декретній відпустці змінилося дуже багато чого. Змінилася я, моя зовнішність, а головне – мій внутрішній світ. Я поступово усвідомила, що не люблю свого чоловіка і не готова прожити поруч з ним залишок свого життя. Його почуття до мене теж охолонули. Тримали нас разом тільки діти. Але вони швидко ростуть і все прекрасно розуміють. Мені було неймовірно складно зважитися на цей крок першою, але після року сумнівів, я пішла від чоловіка. Діти залишилися зі мною. У перший час ми жили у моїх батьків, потім переїхали на орендовано квартиру. Я вийшла на роботу і почала вести документацію приватних підприємців на дому. Моїх доходів вистачало на життя мені і малюкам. Я, нарешті, відчула свободу, якої мені так не вистачало.
Чесно скажу, я не шкодую про розлучення. Цей шлюб був помилкою, але я занадто пізно це усвідомила. Звичайно, діти не повинні страждати через наші помилки. Їм однаково потрібні і мама, і тато.
Спочатку колишній регулярно бачився з дітьми, забирав до себе на вихідні. Ми не розлучилися ворогами, спокійно могли перебувати в одному приміщенні і спільно вирішувати проблеми, що стосуються дітей. Але все різко змінилося, коли я знову вийшла заміж. Мій теперішній чоловік – кохання всього мого життя. Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби наша зустріч ніколи не відбулася. Моїх дітей він сприйняв, як рідних. А ось дітлахи хочуть бачити рідного тата.
Колишній нічого прямо не говорить, знаходить всякі причини, щоб не бачиться з власними дітьми. Думаю, причина в тому, що моє особисте життя налагодилося. Можливо він досі любить мене і просто ревнує? Або злиться, що я так швидко знайшла собі чоловіка? Але я не відчуваю провини за собою, адже дружину не зраджувала, навіть в думках такого не було. Думаю, я заслуговую бути щасливою. Але як умовити колишнього, хоч кілька разів на місяць бачиться з дітьми? Вони сумують за батьком, а я не знаю, як правильно пояснити їм, чому тато так робить.
Фото ілюстративне.
