Ми з Іваном та Марією куми здавна, вже мої діти одружені, та й ми вже кумуватися перестали. А коли я овдовіла, то Марія з такою гримасою відпускала до мене Івана покосити город, що я краще собі найму людей, ніж аби мені так людина робила. Та що з того Івана- пушка пари, а от мій Павло був красун і добряк, ніколи Іванові не відмовив чи щось привезти, чи вимурувати.
Нічого, най їм бог заплатить, як то кажуть. І ось гримнула друга напасть – полізли окупанти і так кума Марія злякалася та такі тиски мала, що зібрала сумку та й поїхала до Італії. Івана лишила на господарці, бо й по віку би не пустили. А я куди буду бігти? Та в мене всі тут, спочатку були приїхали, поки голосно бахкало, а потім знову по містах пороз’їздилося. Я теж маю чим зайнятися – з одною козою стільки клопоту, а ще кури та старий пес Тузік.
І ось нема-нема, приходить Іван: «Чи тобі щось не треба покосити, бо я маю час».
– Дякую, але вже мені трактор покосив.
– То, може я поможу сіно робити?, – не здається він.
– Та добре.
Що за дивина? Але таке – треба робітника погостити, то я вирішила наліпити вареників з картоплі та трохи кропику, та зажарку… Аж слинка пішла.
Прийшов Іван, сіно поклали в острови та й пішли вечеряти. А він ніби з голодного краю – мете пиріг за пирогом. Та дякує та прихвалює – я аж зашарілася, та й приємно, знаєте.
Через якийсь час знову приходить – там, каже, в тебе паркан похилився, то я би поправив… За парканом пішла куча, далі двері, далі Іван в мене кожен день: сніданок, обід і вечеря.
Знаєте, все добре, але нащо мені того клопоту? Чоловікові треба смачно зварити і перед плитою покрутитися. А я можу спокійно хліб та повидло і молоко – от так цілий день перебуваю. Та й починаю я питати Івана, коли вже Марія приїде, бо пів року минуло, а вона й далі на морях та на фотографіях. А він каже, що ще буде. Ага, думаю, чекай гостей.
Я тоді телефон в руки і давай фотографії клепати: стіл сфотографую та напишу: «Для дорогого кума», паркан сфотографую і пишу «Дякую, кумцю за золоті руки», та й оте селфі на нашій лаві – «Яка краса навколо»…
І ось вже тиждень Івана не чути і не видно, а я добре знаю, що то Марія приїхала та йому голову миє. А я що? За роботу дякую, а чужого мені не треба.
Автор Ксенія Ропота
Фото ілюстративне pixabay
