Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Ледь досягнувши повноліття, я вискочила заміж. Вискочила – найточніше визначення вчинку, несподіваного для оточуючих і для мене самої теж. Але що зроблено, то зроблено. Починалося нове життя, зовсім мені незнайоме, воно передбачало в числі іншого знайомство з батьками мого юного чоловіка, який був розгублений не менше за мене

Ми обоє випали з гнізда, ще не навчившись літати як слід.

Одного ранку, коли моя тітонька Аня годувала мене сніданком, як зазвичай, підкладаючи смачненьке і умовляючи з’їсти, до нас зайшла сусідська бабуся. Спостерігаючи за процедурою годування, вона сумно так промовила:

– Пещена ти, дівко, образи не бачила, ось постривай, свекруха тобі нервочки попсує.

– Гаразд вам лякати дівчинку, – остудила сусідку моя тітонька Аня.

Дійсно, з образами я тоді ще не була знайома, наша незвичайна сім’я складалася з бабусі і трьох її доньок, Мамою моєю і брата Женьки була молодша сестра Євгенія, а я була улюбленицею старшої сестри Анни.

Чоловіків не було, всіх сестер обділила війна. Жили всі дружно і діти отримували любов і турботу в повній, а іноді зайвій мірі.

Як наймолодшу, мене балували особливо. Не знала я образ, права була старенька. Але ось слово “свекруха” різонуло, здалося таким недоброзичливим, злим і колючим. Свекруха – звучало загрозливо, врізалося в пам’ять і не відпускало до самої зустрічі, немов обіцянка якихось невідомих ще мені неприємностей.

Свекруха виявилася симпатичною, високою, фігуристою жінкою, вона сказала мені: “Проходь, доню” – і посміхнулася. Нічого страшного, вона клопоталася, пригощаючи нас, потім повела у двір, показала свій невеличкий город з рівними високими грядками, на яких вже зеленіли різні сходи, і похвалилася справним поросям, яке радісно захрюкало, побачивши господиню.

– Боря, Борька, погодую зараз, ти у мене хороший, розумник ти, – ласкаво сказала вона поросяті і мені якось стало приємно, немов це мене вона похвалила.

Цей город, порося Боря – все було мені зрозуміле, знайоме з дитинства, викликало довіру, у нас поросят теж завжди чомусь звали Боря і говорили їм добрі слова, словом, все мене заспокоювало і навіть починало подобатися.

Вранці чоловіки наші йшли на роботу, на якесь будівництво, а ми залишалися на господарстві. Але ось те зле слово “свекруха” заважало мені якось називати її, а це ставало все необхідніше і одного разу, коли вона похвалила моє ім’я, я стала розповідати їй про Таїс Афінську і вона, сміючись, сказала: “А ти ось так і клич мене, донечко, я Таїсія, вона Таїс, чудово виходить. Тобі це ім’я подобається? “

Так вирішила свекруха важку для мене проблему і я почала називати її Таїсія, додаючи, звичайно, по батькові – Ігорівна. Життя налагоджувалося. Яка вона була усміхнена, швидка, як вміла непомітно виконувати всю домашню роботу, коли я прокидалася, сніданок чекав мене на столі, точно як вдома, підлоги протерті до блиску, а город прополотий і Борька нагодований.

Ми сідали на ганок розмовляти і вона, все сміючись, розповідала, як дісталося їй у війну гіркого до сліз з трьома пацанами, як працювала вона на лісозаготівлях по військової повинності, а дітлахи загубили картки на хліб, а начальник викликав її з заготовок, поставив прибиральницею в магазин і велів віддавати їй хлібні крихти з лотків, на яких привозили хліб, добрий був чоловік трішки, царство йому небесне, а підтримав синів, особливо малого, чоловіка твого, він слабенький був.

Моя жива уява малювала всі ці картини яскравими фарбами і світ розширювався, наповнювався новими відчуттями і поняттями. Все було добре і спокійно до випадку.

Одного ранку свекруха розбудила мене і сказала:

– Донечко, тут жінки за ягодами зібралися, я хочу з ними збігати до лісу, може, і назбираю ягідок вам. А ти зможеш Борьку нагодувати? Я там йому все в відерці приготувала. Гаразд?

– Ну звичайно, що за питання, нагодую Борьку без проблем, навіть не хвилюйтеся, – відповіла я і залишилася вдома сама.

Дуже скоро Борька нагадав про себе пронизливим вереском, я взяла відерце з його сніданком і попрямувала до поросячого оселі. Цей вже пристойного розміру свинтус утримувався у невеликій стаєнці біля городу і мені потрібно було, відкривши дверцята всередину, увійти туди і перекинути відерце в коритце Борі. Простіше простого – так думалося мені. І дарма.

Ледве я тільки відкрила двері, як Борька з неймовірною силою відчинив їх навстіж, виштовхав з моїх рук відро і кинувся геть зі стаєнки прямо на город, на високі і красиві грядки. Дух свободи запаморочив поросячу голову і Борька з величезною швидкістю носився по грядочках, мнучи ніжну зелень, він катався і перекочувався з боку на бік, хрюкав і вискав від щастя, а я, остовпівши, стояла і в оціпенінні і не знала, що мені робити. Але ж щось треба було робити, щоб зупинити це неприпустиме знищення старанної праці моєї свекрухи і я вже починала розуміти, що таке пробачити неможливо, впали мої надії на добре знайомство і ось тепер прийшов час, коли свекруха зіпсує мені нервочки, причому, цілком заслужено.

“Потрібно загнати Борьку у стаєнку чого б це мені не коштувало!” – з цією думкою я кинулася до поросяти прямо на старанно политі вранці турботливою господинею грядки. Наші швидкості були цілком саівставні, кілька разів я навіть наздоганяла Борьку, хапала за жирні брудні боки, але він швидко зрозумів мій намір і розлучатися зі свободою не бажав, легко вислизав і тікав. Я зрозуміла, що тактику потрібно міняти, загнати його не вийде, треба спробувати заманити.

Побігла в дім, набрала хліба і стала здійснювати задумане. Борька, що залишився по своїй волі голодним, підходив, брав шматок хліба прямо з моїх рук. Повільно, але ми просувалися до стаєнки, проте коли вона виявилася зовсім близько, Борька повернув назад і став бешкетувати з новою силою. Боже, що від витворяв, залучивши, видно, всю свинячу фантазію! А я так і слідувала за ним, захлинаючись сльозами від хвилювання і безсилля. Город пропав, Борька без перебільшення поводився по-свинськи і ухитрився знести навіть крихітний парничок, де стрункими рядками стояли до його втручання міцненькі підлітки- томатики. Та на жаль!

Але ось цей Борька збавив швидкість, сів на свої вже цілком пристойні окости і, працюючи передніми, поїхав, хрюкаючи від задоволення і вирівнюючи грядки остаточно. Напевно, від повного відчаю я згадала раптом, як ми пестили своїх домашніх мирних вихованців.

Борька вже не вважав мене за гідного супротивника і легко підпустив до себе. Легким поштовхом я повалила порося на бік і стала чесати йому черевце. Від захвату Борька закрив очі довгими білими віями з грудочками бруду і задоволено захрюкав.

Не знаю, як довго тривало це чухання, я міняла втомлені руки і втратила лік часу, я хотіла тільки одного – щоб він не рухався, чесала і чесала і не могла навіть плюнути на нього, у мене пересохло горло від спраги, а сонце теж не хотіло мене пошкодувати і припікало все сильніше. Це було сумне видовище – щасливе порося і зовсім нещасна дівчина, обоє брудні, серед зруйнованих грядок і без надії на швидку зміну ситуації.
Але ось стукнула хвіртка і до екзотичної парочки кинулася Таїс-Таїсія.

– Ах ти, дівчину замучив! – залементувала вона, схопила Борьку за задню ногу, потягла прямо поперек грядок, закинула в стаєнку і зачинила двері.

Я спробувала встати з землі, але по ногах бігли мурашки і вона допомогла піднятися і зійти нарешті з того, що залишилося від грядок.

– Стій, донечко моя бідна, зараз водички тобі поллю, – вона кинулася в дім, винесла велике відро води, яку сама ж рано вранці на коромислі принесла від неблизької колонки, і стала відмивати мене, поливаючи на брудні від чорної землі ноги, руки, обличчя.

Стікала з мене чорна вода упереміш зі сльозами і разом з нею, мені здається, вже остаточно і на все життя витікало, зникало це страшне колюче слово свекруха, пропадало назавжди.

Від радісного почуття, що переповнювало мене, від звільнення мимоволі вирвалося у мене: “Ой, мамочко моя!”. Вона засміялася, обняла мене і повела в будинок годувати лісовою ягодою.

Про зіпсований город розмова була зовсім коротка, вона махнула рукою:

– Та які там грядки, пустощі одні, поправимо і буде рости зеленушка, чи багато нам треба. А помідорчики всі відростуть, ось побачиш. Ну, що з поросяти взяти, побігав і нехай. А ти відпочинь, поки чоловіків наших немає, я обід зараз швиденько зварганю.

І звідки стільки терпіння було у жінки з такою непростою долею і життям, звідки стільки доброти і мудрості? Не знаю, хто так щедро обдарував її мистецтвом співпереживання, але зате я знаю, як і чому виростають сильні, добрі, глибоко порядні і люблячі сини, яких щедро роздають чужим дівчатам матері, несправедливо звані іноді колючим словом – “свекруха”…

Автор: Любов Apестова.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page