Людмила сама ростила дітей – чоловік пішов, коли народився молодший син, Ярослав, і лікарі одразу й безапеляційно заявили, що він у них буде, як зараз кажуть, «особливий».
Чоловік не відразу пішов, а роки через три, коли молодший син почав надто виділятися на тлі інших дітей.
Висловив дружині:
– Розбирайся з цим усім сама.
І Люда розбиралася: влаштувалася прибиральницею, як старший син Мишко зі школи приходив, вона з Яриком залишала його і бігла на роботу.
Ще подруга їй допомогла – швейну машинку віддала, і Люда брала замовлення додому.
Нічого, справлялася.
Ярчик був добрим хлопчиком, так, не особливо кмітливим, але смішним і милим. До того ж, старший син цілком урівноважував цю життєву несправедливість – вигравав міські олімпіади з математики, був чемпіоном з шахів і взагалі маминою гордістю.
Ні, Люда намагалася не виділяти Мишка, але з іншого боку – як тут не виділяти, якщо син був таким розумником. Він і гроші почав рано заробляти, забезпечувати себе – і книжки сам собі купував, і музичні диски, і ще щось, Люда не розбиралася.
Молодший більше витрачав гроші – з кожної пенсії вона виділяла синові на кишенькові витрати, щоб він міг купувати собі цукерки та чіпси, що там ще могло його цікавити.
Щоправда, з ним завжди відбувалися якісь історії – то черевика загубить, то обміняє новий ліхтарик на порожню коробочку, в якій живе невидимий чоловічок.
У такі моменти Людмила забувалася, сплескувала руками і говорила:
– Який ти в мене некмітливий!
А загалом Люда дуже пишалася своїми синами, такими різними, але чудовими хлопчиками – старший був її надією та опорою, а молодший втіхою, що аж до старості вона буде комусь потрібна.
Але, як і будь-якій іншій жінці, їй хотілося зустріти свою половинку, не вічно ж про колишнього чоловіка згадувати і сумувати. Але коли кого зустрінеш, коли хата-робота-магазин і так по колу?
Вона не одразу звернула увагу на цього чоловіка. Був він тихий, безбарвний, навіть описати його було б складно.
Микита приходив до неї підшивати штани та піджаки, зріст у нього був нижче за середній, а посада, мабуть, вимагала костюма. Він завжди справно платив, а потім уже взяв за правило і коробку цукерок приносити або пакет із фруктами.
Людмила давно не отримувала ні від кого знаків уваги, а коли розмовляла з ним, зрозуміла – за цією непримітною зовнішністю ховається добре серце та гострий розум.
І ось Микита запросив Людмилу на побачення. Так просто і сказав:
– Я можу запросити вас сьогодні на вечерю?
Люда розгубилася – вона на побаченнях вже стільки років не була, що й забула, як це буває.
Але відмовитися не змогла – порожевіла, як школярка, і обіцяла прийти.
Добре, що сьогодні був вихідний, і Мишко вдома був, щоби за Яриком подивитися.
Сукня підходяща у Люди була – вона, як відчувала, купила на розпродажі відріз шифону і пошила собі легку як хмару квіткову сукню. А ось черевики…
Туфлі були на останньому подиху, і вона витягла їх із коробки з великою надією. Приміряла і розплакалася – каблук відвалився, підошва їсти просить. І як у таких туфлях на побачення йти?
Сини прибігли на Людині сльози, злякалися, почали розпитувати. Довелося їм усе пояснювати.
Мишко взяв туфлі в руки, уважно роздивився їх, трохи подумав, а потім сказав:
– Ну, тут нічого страшного – будь-який майстер впорається з такою проблемою. У нас у районі три майстерні. Перша в сусідньому будинку, там працює товстий старий, він страшенно вредний і бере втридорога, тим більше якщо дуже терміново. Друга майстерня через дорогу в одному кварталі ходьби. Там працює ціла сім’я, троє рідних братів. Візьмуть недорого, але зроблять тяп-ляп, якщо кавалер запропонує прогулянку довгу пішки, може статися неприємність. Отже ідеальний варіант – це третя майстерня – дві зупинки на автобусі, ціна помірна, якість відмінна. Якщо вийдеш зараз, навіть волосся плойкою встигнеш потім накрутити.
Людмила сплеснула у долоні – який у неї все ж таки розумний син!
Ярик теж узяв у руки старі туфлі матері, покрутив їх трохи, потім повернув і пішов у свою кімнату. Віра тим часом уже накинула плащ і взувала кросівки, щоб бігти у взуттєву майстерню.
Молодший син вийшов зі своєї кімнати і простяг матері бляшану коробку.
– Що це? – здивувалася Людмила.
– Купи нові туфлі, мамо, – сказав він.
Люда зазирнула у коробку. Там стосиком лежали гроші, багато грошей – одного погляду вистачало, щоби зрозуміти – на нові туфлі вистачить.
Вона звела на сина здивовані очі.
– Звідки стільки?
– Я відкладав, збирав, – усміхнувся Ярик. – Бери, мамо, треба нові туфлі.
Ніколи Людмила не плакала так гірко і радісно водночас, і ніколи не була така щаслива.
Головні речі може зрозуміти будь-хто, для цього не треба великого розуму, а потрібна лише добра чуйна душа.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, hot-news.com.ua
