Думка про те, щоб мати ще одне дитя, навіть не приходила моїм батькам в голову. Переживши серйозну недугу після моєї появи, ледве зводячи кінці з кінцями і нескінченно позичаючи гроші на те, щоб прогодувати двох доньок, мама зважилася йти в бізнес. Тато на той час працював в поліції і вже почав серйозно заливати, він рідко проводив з нами вихідні і вечори.
Аж ось одного разу мама повідомила, що таки змогла за чотири роки усіма правдами і неправдами наскладати на поїздку до моря.
Боже, яка це була казка!
Після дощового і прохолодного літа на спекотне морське узбережжя. Нам із сестрою доставляло неймовірне задоволення бігати по гальці, купатися до посиніння, випрошувати на пляжі стаканчик черешні або трубочку зі згущеним молоком. Це свято життя в повній мірі торкнулося і батьків, вони ніби відволіклися від нескінченного виживання, розслабилися, помолодшали, стали ходити, тримаючись за руки.
А через місяць після повернення з відпочинку, я посеред ночі застала маму на кухні в сльозах. Вона віджартувалась, але плакати стала регулярно, трохи пізніше до цього додалися з’ясування відносин з батьком. Тест не обманював – нас всіх чекало велике випробування – поповнення в сімействі.
Так дивно було розуміти, здогадуватися, відчувати себе нескінченно-дорослою, але бачити, як батьки, «розмовляючи», намагаються щільніше прикрити двері (а потім волають так, що здається і сусіди за стіною чують).
Дивно було не любити коли на гостину приходила улюблена нами колись бабуся. Після того. як вона ішла мама знову плакала. В один з таких моментів я не витримала і сказала їй, що все знаю, що я дуже хочу її підтримати. І дуже хочу брата або сестру, що буду їй допомагати, як з Сонею, що ми разом з усім впораємося.
Уявляєте, так і сказала «разом впораємося», як зараз пам’ятаю ці почуття: безмежну любов, полегшення, що не потрібно більше прикидатися, рішучість якусь.
Мама тоді відразу перестала плакати і, здається, вперше за дуже довгий час по-справжньому тепло подивилася на мене, тепло і по-дорослому, як на союзника подивилася. І зараз, через роки, я розумію, що в тій ситуації ми з сестрою стали її єдиними друзями. Діти, яких вона вже мала …
Тато тоді поставив ультиматум: «Вирішиш залишити дитину – сім’ї не буде».
Не міг він пробачити, що дружина на цей раз збунтувалася, відносини у них були не дуже і без тієї новини, а коротка південна ідилія вже здавалася сном. З невісткою перестали спілкуватися татові батьки. Бабуся і дідусь тепер передавали подарунки для нас або звали в гості на вихідні, але мама навіть по телефону з ними не розмовляла, відразу передавала трубку мені.
Подруги теж крутили пальцем біля скроні:
— Куди вам третього? Ти тільки вилізла з злиднів, з малими дітьми ніхто бізнес не веде.
І аргументи були залізні, але ще міцнішою була мамина рішучість дати тій дитині життя. Йшов час, аж до 7 місяця вона їздила «за товаром» в столицю, тягала на собі величезні сумки з дитячим одягом, не покидала невеликий, але з таким трудом відкритий бізнес, який, до всього іншого приносив дохід. А потім згорнула точку на ринку, до кращих часів.
Я не знаю на що жінка зазвичай сподівається в таких ситуаціях, звідки черпає сили, але точно можу сказати, що мама з гідністю все витримала і була набагато добрішою, радіснішою і світлішою, ніж я могла пам’ятати.
Тато ж дуже багато заливав, весь час обіцяв піти, але не йшов, з мамою вони не розмовляли, а спали ми втрьох (мама, я і сестра) на двоспальному ліжку і замикали на ніч кімнату, тому, що якщо батько був не в дусі, то починав літати посуд, меблі та інші предмети. Думаю, що це – найважчий етап для нашої сім’ї, де на міцність перевірялися всі ми.
Я намагалася повністю брати на себе турботу про сестру і домашні справи, мама, як могла, заробляла на хліб і намагалася не сумувати і не впадати у відчай, батько ж все глибше і глибше занурювався у своє якесь окреме життя.
Все скінчилось одного сонячного травневого дня, коли на світ з’явився мій молодший брат.
Мама вночі розбудила мене і прошепотіла, що зараз за нею приїде швидка і потім вона повернеться вже з малюком, дала вказівки на найближчі дні, поцілувала сплячу сестричку, зібрала велику сумку і поїхала. Я тут же розбудила Соню і ми з нею до самого ранку на колінах молилися, щоб все з мамою і дитиною було добре. Потім тато повернувся з чергування і, дізнавшись де мама, став раз за разом набирати якийсь номер, питаючи «як справи?». У цей день він був тверезий, але чомусь плаaкав …
А коли з того кінця проводу йому повідомили: «У вас син, 3600 50 см!», довго сидів нерухомо і дивився прямо перед собою.
Цей малюк осяяв наш будинок світлом з самого першого свого дня, він повернув туди мир і спокій, на довгі роки став тим центром тяжіння, який утримував всіх разом, поруч, в одній упряжці, тому що, як говорив кіт Матроскін: «Спільна праця, вона об’єднує ». Ми всі ніби потрудилися, щоб виростити цього хлопчика.
Здогадайтеся, хто тепер улюбленець всіх родичів? Хто найчудовіша, красива, розумна і в усіх відношеннях прекрасна дитина (ну як дитина, 17 років – не жарт)?
Спадкоємець, продовжувач роду, надія і опора батьків. Наших батьків, які пережили кризу і залишилися разом, не дивлячись ні на що.
Висновком з усієї цієї історії могло стати те, що чоловіки – не завжди мужики у таких ситуаціях. Що ми з сестрою стали маминою опорою і силою.
Але я не буду про це, а лише тихо подякую всесвітy за те, що ми впоралися, і що тепер у мене є ще одна рідна людина.
Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
