У сім’ї нас було троє: я, Марія – найстарша, брат Степан і Оксана – на 2 роки молодша сестра. З самого дитинства батьки до нас ставились по-різному. Степана і Оксану батьки берегли від роботи і домашніх клопотів (бо малі ще ), а я завжди несла відповідальність за молодших брата і сестру. Сім’я у нас була середнього достатку: не те, щоб були бідними, ні, на продукти нам завжди вистачало, проте й багатими ми назватись аж ніяк не могли.
Для того, аби забезпечити сім’ю, батьки змушені були багато працювати. Тато днями працював токарем на заводі, а додатково брав нічні зміни сторожем. Мама працювала медсестрою і додому приходила пізно, отож ще змалечку я росла відповідальною і самостійною: сама вчила уроки, сама ходила за продуктами, та ще й завжди гляділа за молодшими, аби біди не наробили. Так проходили роки, аж поки я не закінчила школу та не вступила до технікуму в сусідньому місті. Батьки неохоче, але відпустили мене. Оскільки грошей на квартиру ми не мали, я була змушена поселитись в гуртожитку, де і зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був старший за мене на 3 роки, тож дочекавшись мого двадцятиліття, ми зіграли весілля і стали жити разом.
Обоє ходили на роботу, згодом заробили грошей і купили невеличкий будиночок на окраїні міста. «То й що, що місця мало, зате своє», – тішили ми себе з Остапом, а коли я дізналась, що вагітна, зрозуміли, що зробили правильний вибір.
Трохи більше, ніж через пів року у нашій сім’ї сталось велике горе: батько зі Степаном, не повернулися з риболовлі, дорогою їх не стало. Мабуть тоді, разом з ними, розбилась і наша сім’я. Мама сходила з розуму з переживань: втратити в один день чоловіка і сина виявилось для неї затяжкою ношею. Ми з Оксаною і Остапом підтримували її як могли, аж поки не пролунав вирішальний дзвінок. Дзвонили подруга Оксани, Ірина, говорила, що їде за кордон на заробітки і кликала сестру з собою. Ми з мамою стали її відговорювати, та сестра відповіла: «Це моє життя. Якось і без ваших порад обійдусь», і через тиждень поїхала з батьківського дому. Дивитись на маму було боляче, тож ми з чоловіком прийняли рішення забрати її до себе: в нас є де вийти біля хати, і ми зможемо їй скласти компанію і синок наш, як народиться, буде мамі втіхою.
Так і зробили. І не прогадали. Наш Юрчик став справжньою розрадою для мами, й інколи мені здавалось що вона бачить у нашому синові Степана. Тим часом від Оксани за ввесь цей час жодної звістки. Не писала, не дзвонила, ні мені, ні мамі, тільки якось родичі Ірини передали, що з Оксаною все добре. Отак і жили ми в невідомості, мама тільки тихо ночами плакала в подушку, не показуючи нам свої переживань.
Минуло 15 років. Юра виріс і вже задумувався над тим, до якого вишу вступати. Ми з чоловіком, як і раніше жили душа в душу. Батьківську квартиру продали, а натомість купили мамі будиночок, поблизу нашого і часто ходили один до одного в гості. І все було добре, тільки мама почала частіше згадувати Оксану. Не розуміла чому донька залишила її, чому не дзвонить і не пише. Мені було важко дивитись на страждання матері, і я тільки щораз більше злилась на сестру. «Чому ж ми отримуємо якісь звістки про те, що вона взагалі жива від родичів її подруги, а не від неї? Невже так важко подумати про своїх рідних, а не тільки про себе??», – сказала я якось на емоціях.
Мама засмутилася. Допила свій чай і пішла з нашого дому. Три дні не приходила в гості. І я не йшла. Зате Остап з Юрком навідувались. Принесли їй продукти, випили чаю. А ввечері вмовляли мене піти до неї помиритись. Пішла. Вибачилась. Обійнялись. Мама сказала, що згідна з моїми словами і що вчора переписала будинок на Юру. Тільки просила пробачити сестру, якщо та об’явиться і не тримати на неї зла. Від того дня мама ставала все слабшою і слабшою. Спочатку перестала прогулюватись на вулиці, потім не могла більше приходити в гості, а згодом і взагалі перестала ходити сама. Мама списувала все на старість, та я розуміла, що винні безперервні переживання, з якими вона жила ці 15 років.
Мами не стало, а через місяць неочікувано об’явилась сестра. «Не думала, що ти, сестричко, так з рідною мамою поступиш. Продала її квартиру, завезла у цю діру, тягла все до останнього з бідної, та ще й, видно, наговорювала їй всякого про мене, аби тільки весь спадок тобі перейшов. Ну нічого, я про тебе пущу чутки. Подивишся ще в мене», – сказала сестра і вибігла з мого робочого кабінету.
Підкажіть, як бути з Оксаною після цих слів, адже не дивлячись ні на що ми найрідніші люди.
Фото ілюстративне.
