Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав

Розповідь заснованa на реальних подіях. Маринка заварила чай і відкрила свіжу газету. Без інтересу перегортала сторінки. Статті, замітки, реклама. Ніщо не приваблювало її увагу. Вона вже майже перегорнула сторінку, коли побачила цю фотографію: на неї дивилися ясні очі, наївні, які кличуть і по-дорослому сумні. Світле волоссячко, літнє платтячко і ця ручка. Вірніше те, що замість ручки. Хіба забудеш?

Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він посміявся, простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав.

Термін вже був великий, далі приховувати не могла.

– Про що ти думала? Людоньки який, сором! Виростила на свою голову! Як я людям в очі дивитися буду ?! – Мати розійшлася не на жарт. Хіба вона  думала, що її молодшій дочці ще більш не просто ніж їй.

Старша сестра сміялася, але з матір’ю була згодна. Оленку жaліти ніхто не збирався. Якось не вміли в цій сім’ї любити і жаліти. Жили три жінки під одним дахом, але, як зрозуміти і підтримати один одного, не знали.

– Роби що хочеш! Іди куди хочеш, але щоб оцього не було! Ти мене почула! – не стримувала себе мати.

І Маринка пішла. Грюкнула дверима, наговоривши казна чого.

До появи дитини додому так і не повернулася – жила то в однієї подружки, то в іншої.

Прийшов термін – з’явилась дівчинка. Звичайно, потайки мріяла – побачить бабуся внучку і розтане у неї душа. Адже бабусі так люблять онучок!

А дівчинка прийшла у цей світ з вадою. Маринка, як побачила – загoлосила.

День сльози лила і зважилася – написала відмову. Виписалась і поїхала додому. Спустошена, байдужа. «Не жива», – сказала сестрі  та матері. Більше ні слова. Тема була закрита.

Минали дні, місяці. Через півтора року до обласного будинку дитини заглянув журналіст міської газети і зробив кілька фотографій. Одну з них надрукували в постійній рубриці «Фото тижня» з підписом: «Це теж наші діти. Світланка, 1.5 року. Обласний будинок дитини »

Свою дівчинку Маринка впізнала відразу. Коли старша сестра вбігла в кухню і побачила, що робиться з сестрою аж побіліла:

– Що ?! Що з тобою! Мамо! Мамо, швидше! Маринці не добре! Мамо!

– Це моя! Моя! Це моя! Дівчинка! Світланка моя! Мамочко! Мамочко! Це ж моя дитиночка, чуєш, мамо!

Маринка тряcла газетою перед притихлою сестрою і матір’ю і повторювала:

– Моя! У газеті фото! Я ручку побачила, ручку!

– Світланка, обласний будинок дитини – пошепки прочитала сестра і мовчки простягнула газету матері. Мати глянула і загoлосила.

Того ж дня відчинились двері кабінету «Будинку дитини», куди влетіло три зарюмсані жінки.

– Віддайте! Будь ласка! Це ми! Це наша Світланка! Наша! – голосили розмазуючи сльози по щоках.

Процес удочеріння пройшов дуже швидко.

Автор: Лілія Легостаева.

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page