Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Мати виховує сина, сама, без чоловіка, розлучилася, коли синові й року не було. І ось йому вже 14 років, їй 34, вона працює бухгалтером в невеликому закладі. За останній рік життя перетворилося на пекло. Якщо до п’ятого класу син вчився добре, то потім з’явилися трійки. Далі гірше, вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев’ятирічку, отримав хоч якусь спеціальність!

Постійні виклики в школу: в розмові класна керівниця не церемонилася, розповідала їй в присутності великої кількості вчителів, які теж не упускали шансу розповісти про провини Володі і його неуспішність.

Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля і неможливість що-небудь змінити. Її закиди і повчання вислуховував він мовчки і похмуро. Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.

Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову неприбрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго-настрого наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”

Поставивши чайник на плиту, вона втомлено і нехотя почала прибиратися. Витираючи пил, раптом побачила, що вази, кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження (самій таку ніколи не купити!), єдиної цінності вдома – немає. Вона застигла. Забрав? Продав? Думки одна страшніша за іншу лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: “Хто це?” син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: “Не твоя справа!”

“Це залежні!” – кольнула здогадка. Що робити? це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він? Чи?.. Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали поодинокі перехожі.

Повільно повернулася додому. “Сама винна! Сама! У всьому! Удома йому давно життя не стало! Навіть буджу вранці окриком! А вечорами! Весь вечір гарчу на нього! Синочку, рідненький, та що за матір тобі дісталася недолуга!”. Вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі – сидіти просто так не було сили.

Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази…

“Розбив… Розбив!” – раптом зрозуміла вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її НЕ ніс, – заховав. І ось тепер, дурко, не йде додому, боїться! І раптом вона знову застигла – ні, ніякий він не дурко! Вона уявила собі, як побачила б розбиту вазу, уявила і свою лють… тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.

Син прийшов о дванадцятій годині. Увійшов і мовчки зупинився в дверях. Вона кинулася до нього:

“Володю! Та де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім, змучилася! Замерз?”. Вона взяла його холодні руки, погріла в своїх, поцілувала в щоку – і сказала: “Іди, мий руки. Я приготувала тобі твоє улюблене”.

Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а вона сказала: “Я в кімнаті накрила”. Він пройшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. “Їж, синку!” – почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.

– Що ж ти, синку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

– Я розбив вазу.

– Я знаю, – відповіла вона. – Нічого. Все коли-небудь б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала.

Коли син заспокоївся, вона сказала:

– Прости мене, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, сила-силенна роботи, бачиш, навіть додому приношу. Прости мене, ніколи більше тебе не ображу!

Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше вимовила не «гляди мені…”, а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”

Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю – посмажив картоплю.

Відтоді вона заборонила собі взагалі говорити з ним про школу, про оцінки. Якщо їй болісні, навіть нечасті відвідування школи, то як же йому?

Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник – там не було ніяких двійок.

Але найбільш пам’ятним днем ​​для неї став день, коли ввечері, повечерявши, розклала свої рахунки, він сів зліва, сказав, що допоможе їй рахувати. Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона застигла. Був маленький, сидів часто біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.

Автор: Надія Дaйгородова.

Фото – ілюстративне.

You cannot copy content of this page