Все почалося з того, що в двері подзвонили і на порозі зявилася ефектна дівчина в коротких шортах. Хотіла вона не мало, ні багато – допомогти щось там прикрутити в квартирі і так мило заусміхалася, що мій Василь просто переродився: живіт втягнув, плечі розправив і з таким посилом «нічого ви, жінки, без нас не можете» – пішов.
Приходить через якийсь час – очі світяться, гордий собою безмежно, ніби мамонта до хати притягнув:
– Бачиш, Галю, а ви кирпу гнете – нема чоловіка в хаті і вже біда.
Я йому не сказала, як він виглядав при тому збоку, але до уваги взяла. Через якийсь час сусідка прийшла знову в чомусь облягаючому і знову кліпала віями, що їй щось там знову сильно треба. Мій Василь не дав мені й слова сказати – полетів. І почалося – пахтиться, причісується перед дзеркалом, бо має прийти сусідка, а мене знаєте, чорти хапають. І не тому, що він ведеться на чужу жінку, а тому, що те все робиться безплатно і та «сусідка» добре про це знає, бо чим сильніша поломка, тим коротша спідничина. Та порахуйте самі, що щось аби прикрутити чи поремонтувати, то мінімум виклик майстра 300 гривень, а ще робота, а ще запчастини, а мій то все робить безкоштовно!
Я вже приглядалася до пишних пасм тієї сусідки, як така мене взяла образа – руки просто опустилися. Невже ті 20 років, що ми разом, я заслуговую на таке ставлення? Чи я йому всі ці роки не була поміччю і підтримкою? Та з ним і мішки зі шпаклівкою носила, і стіни дерла, і шпалери клеїла. Ні до кого з короткою спідницею не йшла – все мої руки переробили. Не раз і не два терпли та спина пекла, але я вставала перша аби їсти зварити та дітей до школи відправити.
Аж тут дзвонить мені мама – приїдь, бо щось тиск скаче та й треба помогти на городі порядок зробити. Чесно скажу, що їхала з тяжким серцем, не боялася, що сусідка забере чоловіка – то для мене він цінни як чоловік, а їй так – використати і віями махнути. Боялася того, що до нього відчуватиму, коли приїду назад.
В селі – божа краса: листя жовтіє, яблука червоні, пси гавкають, півні кукурікають, сонечко світить, ніби й не маю я сорок з гаком років, а лиш мені 10 і нема в житті жодних турбот. Такий спокій мене огорнув – не передати. Мама командувала, а я виконувала – все як в дитинстві. І яблука обірвала,і виноград, піди, каже мама, до Сергія аби виорав.
А я аж спалахнула, до Сергія? Моє перше кохання, але не судилося нам бути разом. Виявляється, він має трактор та й людям городи оре. Тут вже, дівчата, я кручуся перед дзеркалом та губи малюю, бо ж не хочеться йти як небудь.
– Ти?
– Я.
І, закрутилося… Ніби й не було між нами цих років, як він проводжає додому мене та кидає в купу з листям, як він краде з дому сосиски аби задобрити нашого пса… Якось назгадувалися, насміялися і така надія в мені зародилася. Знаєте, він розлучений, давно, виявляється. А я вже й не знаю, яка я.
Автор Ксенія Ропота
Фото ілюстративне pixabay
