Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Мода якась пішла – осуджувати матерів, у яких діти у бабусь. Різні ток-шоу розвели, які осуджують такий спосіб життя. Мама мене заспокоює: “Та не слухай їх! Просто світ змінився. Колись діти росли з бабусями і це вважалося нормальним, і діти росли щасливими”

Сучасний світ зійшов з розуму – чомусь почали засуджувати батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям. У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей. Тим більше, якщо це з обопільної згоди, то чому б і ні? Але серед оточуючих знаходяться більшість тих, хто готовий закльовувати маму за «зозулю», шкодувати бабусю, навіть якщо вона щаслива поруч з онуком.

У моєму житті вийшло так: я пішла навчатися в велике місто, виїхавши з селища міського типу, де жила все життя з мамою. Вона дуже переживала, адже залишалася вдома зовсім одна. Після навчання вирішила залишитися в місті, орендувала квартиру з подружками. Зустрічалися з хлопцями і в результаті стала матір’ю без чоловіка. Затягла до того моменту, коли щось робити було вже пізно. Мій залицяльник відразу випарувався, причому так низько – сказав, що впевнений, що це не його дитина. Ну тай грець з ним. На той момент мені вже було 26 років.

Я приїхала до мами. Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина. Вона не дорікала мені – сама колись щось схоже зазнала: мій тато покинув її, проживши всього рік з нами разом. Правда, вони одружені були, розлучилися, відтоді ні грошей від нього не було, і спогаду про нього ніякого – тільки на фотці. Ось, мабуть моя доля тому схожа з мамою. У селищі хихикали наді мною – мовляв, гульнула дівка нехило. Та й грець із ними. Я маю чудового хлопчика, три роки його виховувала сама, поруч з мамою. А потім мама вийшла на пенсію. В принципі, вона й запропонувала – мовляв, дуй доню в місто, влаштовуй там особисте життя, працюй, а я з онуком впораюся.

Я і подула. Влаштувалася на роботу, так само орендувала з подругами житло, залишала собі трохи на проживання, а решту мамі відсилала, хоча вона і не вимагала. Потім познайомилася з хлопцем, і ми почали разом жити, у нього квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз. Щоб забрати сина питання не стояло – онук обожнює бабусю, вона сама бачить сенс життя тільки в ньому. Відривати дитину від звичного середовища ми вважаємо ненормальним. Я приїжджаю до них, коли можу: у відпустку чи довгі свята. Все ж майже 200 кілометрів не така вже й маленька відстань. А бачитися можна кожен день і так по смартфону.

Здавалося б – ну кому заважає вся ця ідилія? Ні, людям рота не закриєш! Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною. Але гірше стало, коли син в тому році пішов в школу в 1 клас. Вся колегія вчителів, аж до директора обурювалася – як це так: зозуля покинула сина на матір-бабусю і забула про нього. Може поставити на облік цю сім’ю, щоб повернути в дім заблукалу овечку? Щось тут не так! Ось яке їм діло? Ми не жебракуємо, нам від держави нічого не потрібно, малюк розумний, чистий, нагодований, у нього все є, що не так?

Мода якась пішла – осуджувати матерів, у яких діти у бабусь. Різні ток-шоу розвели, які осуджують такий спосіб життя. Мама мене заспокоює: “Та не слухай їх! Просто світ змінився. Колись діти росли з бабусями і це вважалося нормальним, і діти росли щасливими. Хіба це краще, коли ці багаті сучасні дами ( «світські левиці») кидають дітей на незнайомих нянь, а самі до ранку в клубах зависають? А тут я – бабуся рідна, і ти працюєш, сина забезпечуєш!”.

Мама права. Але кожен раз, коли я говорю, що сина з трьох років виховує моя мама, на мене косо дивляться. Всі чекають від мене якихось зізнань і каяття, скарг на минуле життя, пошуків своїх помилок. А мені нема на що скаржитися – у нас у всіх все добре! І ось тоді розходяться плітки! Доходило до того, що моя мама усиновила мою дитину і для малого я – сестра. Ну хіба не нісенітниця? Тому мені хочеться сказати грубо в обличчя пліткарям чи в екран телевізора під час ток-шоу, коли таких матерів як я вважають зозулями. У самих-то в повних сім’ях як? Все норм? Чи тільки хизування в інстаграмі?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page