Breaking News
Невідомо, скільки б продовжувався такий стан, але Алла одержала запрошення до нотаріуса. І дізналася, що і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Документ був написаний того дня, коли Алла пішла до Олега. Відтак знайшла товсту пачку листів Вадима
Тишу в кабінеті перервав сигнал на мобільному телефоні чоловіка, що лежав на столі. Оксана не мала звички «ритися» в його телефоні, бо завжди довіряла коханому. Однак вирішила глянути, може, там щось термінове. Побачене і прочитане остаточно збило з пантелику: «Я все підготувала. Думаю, вона не здогадається. Вечір має бути незабутнім». І відправник – «Ланочка».
У неділю вранці на Таниному подвір’ї на все село вигравали музики. А дівчину під гіркі весільні пісні вдягали у вельон. Мати радісно благословила доньку, хоч не розуміла, чого дитина така зажурена, куди подівся її дзвінкий сміх. Хоч би не заслабла? А коли у двір під весільний марш зайшли гості молодого, всі замовкли
Йде втомлена жінка з роботи, тягне важкі сумки, по дорозі заскочивши в магазин. «Що ж, – питаю, – так надриватися? Невже допомогти нікому?» «Та є кому, – відповідає. – Два сини вдома. Одному – двадцять сім років, іншому – тридцять один рік. Вперлися в свої комп’ютери, ніяк не витягнути. Зараз прийду, почнуть по пакетах лазити, хапати на ходу. Хоч би одружилися чи що? Все легше було б»
Іра мовчки розігрівала вечерю. Мовчазну тишину порушило сповіщення в її мобільному. На екрані висвітився невідомий номер. Відкрила повідомлення і застигла на місці. Це були світлини
Гумор
Минав час. Чомусь Свиридові ніяк не йшов зі згадки невістчин борщ. Аж в середині зводило від тих спогадів. «Сергій щодня таку смакоту їсть, а я наче схимник якийсь постійно постую, — свербіло чоловікові. — Весь вік економлю. А жити коли?». Напередодні Нового року таки не витримав і пішов до дітей

Те, що Свирид страшенно скупий, — ні для кого в селі не було секретом. Статки аж перли із обійстя, а він дружині навіть продукти на кухню ледь не під розписку видавав.

Доки жили з її батьками — ще так-сяк. А як надбали власний дім — то й зовсім кепсько стало. Тут тобі «…сальця лише отак-и-и-ий шматочок, а м’ясо в борщ класти тільки для запаху». Таких указівок було щодня стільки, що бідолашна Варвара вже й не знала, що та як варити.

Навіть народження дітей не змінило Свирида. Натуру, як кажуть, не перекроїш. Сергійко, Наталка та Мар’яночка чи не з пелюшок чули, як треба економити.

Коли Свирид дізнався, що син хоче сватати Охрімову Ганну — ставну і вродливу дівчину, але з крутим норовом, занервував. Та не через твердий характер майбутньої невістки.

— Це ж такі витрати, — хапався за голову. — Підсвинків доведеться віддати на забаву.

Першого дня гуляли в молодої. Охрім та Настя настарались для доньки — столи аж угинались від щедрого частування. Гості досхочу наїлись. А Свиридове пригощання наступного дня було аж надто прісне. Як Варка не вмовляла благовірного, а він затявся — і край: у кожного є вдома що поїсти, а весілля — то обряд для молодих, а не для гостей. На столах страв негусто було, гості трохи помарудились та й стали розходитись по домівках.

Молодята одразу вирішили жити окремо і за два тижні вже вибрались у стару, але чепурну й міцненьку хатину аж на другому кінці села.

Сергій удачею пішов у матір, тож не мала з ним Ганна ніякої печалі. Спокій час від часу порушував тільки Свирид, котрий полюбляв навідуватись до дітей і давати цінні вказівки.

Одного дня переступив за поріг синового дому у важливій справі: треба було спиляти старого осокора біля хліва, а винаймати людей не хотів, бо довелося б платити.

— Сідайте обідати, тату! — Ганна поставила перед Свиридом велику миску борщу й поклала чималий шмат м’яса. — Сергій ось-ось прийде з роботи.

Пахучо-апетитний невістчин борщ Свирид заходився наминати за обидві щоки. От дивина! Його Варка вік прожила, та такого не наварить. А тут молода, а вже така хазяйновита. Молодець, Сергій! Знав, кого брати.

Поїв, повагом обтер вуса й мовив:

— Оце так борщ! Ніколи такого не їв.

Ганна аж розквітла від тих слів, а він веде далі:

— Єдине, що погано, — багато м’яса кладеш. У борщі на дві душі, доню, його стільки не треба. Це ж можна ще дві юшки зварити! Не марнуйте дурно харч. Треба іноді й попостити.

— Добре, тату. Ми ж іще молоді, нерозумні, а ви вік прожили, усе знаєте. Робитиму так, як кажете, — відповіла невістка із нарочито показовою слухняністю. Та Свирид іронії не помітив, бо саме син зайшов до світлиці.

Увечері Ганна мовила Сергієві:

— Ти не сердься, але як твоя мати прожила з батьком стільки літ?

— Якось звикла. Одружувалися з великої любові. Хто ж знав, що він кожну крупинку рахуватиме.

Ганна замислилась, а потім загадково усміхнулась.

Минав час. Чомусь Свиридові ніяк не йшов зі згадки невістчин борщ. Аж в середині зводило від тих спогадів. «Сергій щодня таку смакоту їсть, а я наче схимник якийсь постійно постую, — свербіло чоловікові. — Весь вік економлю. А жити коли?». Напередодні Нового року таки не витримав і пішов до дітей. От, мабуть, невістка вже наготувала всього! Пригостить смачненьким.

Ганна саме смажила щось на величезній пательні, і в повітрі витав такий неймовірно апетитний аромат, що Свирид аж слинку проковтнув.

— Ви до Сергія? Він ось-ось повернеться із райцентру. Сідайте, тату, до столу, — привітно зустріла невістка.

Ганна відставила пательню із м’ясом убік, а з каструлі щедро насипала свекру відвареної гречки.

— Їжте, тату, на здоров’я!

Глипнув Свирид на те пригощання, скривився і каже:

— Доню! А… того… як його… Може, трохи м’ясця покладеш.

— Так не можу. Сергій його ще вранці з’їв.

— А що то в тебе на пательні шкварчить?

— Так це про запас! Поставлю в холодильник, і будемо тиждень цими шкварками гречку та картоплю присмачувати. Самі ж казали — треба іноді й попостити.

Засопів Свирид, з’їв для годиться пісної гречки та й пішов додому, навіть сина не дочекавшись.

— Треба було батькові тієї гречки ще із собою дати, — сказав увечері дружині Сергій. — Як думаєш, такий «виховний метод» спрацює?

— Поживемо — побачимо, — усміхнулася Ганна.

Добре, що Свирид цього не чув. І без того був сердитий, як оса. Увесь вечір місця собі не знаходив.

— Чого тобі не сидиться? — не витримала Варка. — Бігаєш із кутка в куток, як ошпарений!

Промовчав Свирид. Та й що тут скажеш? Зрештою не витримав — глянув дружині у вічі й видихнув:

— Ти завтра, Варуню, поклади-но в страву м’ясця побільше. І не шкодуй! А на вихідні поїдемо на базар та продуктів на святковий стіл закупимо. Реберець, оселедця, нарізочки, сиру гарного. Хтозна, скільки ще того життя лишилось? Хоч на старості літ усмак поїмо.

Відтоді Свирида Яковича наче підмінили. А Варка із невісткою, як, бувало, сідали разом за стіл, повний наїдків, одна одній весело підморгували.

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

За матеріалами – Вербиченька.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!