Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
️Не проганяйте стару кішку. Таша довго дивилася услід машині. Вона була розумною кішкою, та й особливого розуму тут не було потрібно, щоб зрозуміти, що її покинули. Вона зітхнула і повернулася на ґанок дачного будиночка, згорнулася клубочком на ганку і постаралася забутися. Таші стукнуло вже 14 років

Очі втратили пильність, спина обвисла, половини зубів вже не було, а ті що залишилися, стерлися майже вщент. Господарі стурбовано спостерігали за нею. Але їх турбувало зовсім не її здоров’я… А те, що вона закінчить свої дні у них на квартирі. Возитися з усім вони не хотіли.

Тому в цьому році вони забрали кішку з собою на дачу, вирішивши, що кішка, відчувши неминуче, просто піде в ліс. Але Таша і не думала йти в інший світ. Навпаки, на свіжому повітрі вона немов помолодшала…

А коли прийшов час по осені повертатися в місто, на сімейній раді було вирішено Ташу залишити… Нікому не хотілося забирати додому стару кішку, яка була членом сім’ї вже більше 10 років.

Поки тягали речі, Таша крутилася у господарів під ногами, радісно передчуваючи повернення додому. Вона вже встигла скучити за квартирою. Але ось двері зачинилися і машина м’яко рушила з місця. Кішка залишилася зовсім одна.

На вулиці було ще відносно тепло, вода завжди була в калюжі біля колонки, а от з їжею виникли труднощі. Полювати вона не вміла, та й в силу віку вже не могла. Сміттярки як такої в дачному селищі не існувало. Раз в день приїжджав сміттєвоз і жителі приносили до нього мішки. Так вони дбали про чистоту і порядок.
До того ж майже на кожному подвір’ї жили кіт чи кішка, які були зовсім не раді зайвим нахлібникам і проганяли стареньку Ташу. А там, де не тримали кішок, були собаки, які тим більше кішок не шанували.

Таша стрімко худла… Іноді їй вдавалося зловити коника, але хіба маленькі комахи могли вгамувати голод… І Таша все частіше стала поглядати в бік лісу. Напевно скоро дійсно доведеться піти в пошуках спокою…
Вранці, відчувши слабкість, Таша нарешті зважилася… На ватяних лапах вона побрела в ліс, який заклично шумів і вабив кішку.

Біля останнього будиночку вона зупинилася. Лапки тремтіли і вона вирішила відпочити. Зазирнувши у двір, вона зрозуміла, що ніякої живності тут не тримають і ризикнула зайти. Двері в будинок були прочинені і Таша сама не помітила, як зайшла туди.

У будиночку було тихо і чисто. На маленькому столику на кухні диміла зварена картопля і чудово пахли рибні консерви, які стояли у відкритій банці. Але Таша була добре вихована і зі столу не цупила. Вона стрибнула на покритий старим покривалом стілець і приготувалася чекати, сподіваючись, що з нею поділяться. Вона так давно не спала в домі, що глибокий сон тут же зморив її і втомлена кішка заснула.

Антон Павлович, поговоривши по мобільному телефону, повернувся до дому. Мобільний в будинку мережу не знаходив і доводилося для кожного дзвінка її ловити, кружляючи по городу. Передчуваючи вечерю, він помив руки і підійшов до столу…

– О, так у мене сьогодні гості! – Втупившись на сплячу кішку, вимовив він.

Таша прокинулася.

– Мур. – Сказала вона і поклала мордочку на стіл.

Чоловік обережно прибрав кішку зі стільця і ​​поставив перед нею консерви. Таша спочатку обережно, а потім вже не соромлячись, ковтала рибні шматочки майже не жуючи. Ця їжа була якраз для неї. М’яка, що не потребує ретельного пережовування. Ліс Ташу так і не дочекався…

Через тиждень в місто повертався і Антон Павлович… Літній чоловік завів свої старенькі Жигулі і кинувши останній погляд на свою дачу, акуратно поїхав в сторону траси. Поруч з ним на передньому сидінні сиділа Таша, але незабаром стомившись, вона лягла, поклавши голову на коліна до Антона.

– Ти там НЕ розкисай, красуне. – Лагідно погладив її новий господар.

– Через рік ми повернемося і ти у мене ще мишей ловити будеш!

Таша вткнулась Антону Павловичу в живіт і вдячно замурчала. Але під’їжджаючи вже до траси, чоловік ворухнувся і Таша сповзла з його коліна… І Антон Павлович зрозумів, що немає більше його Таші. Він беззвучно заплакав і розвернувся назад.

Погладжуючи кішку він шепотів:

– Що ж ти Ташенька й року не почекала, вирішила зараз повернутися.

Антон поховав Ташу у дворі, під старою черемхою, загорнувши в те саме покривало, на якому і побачив її в перший раз.

Щороку, приїжджаючи на дачу, він приносив своїй Таші банку відкритих консервів, які і звели їх разом. Нехай ненадовго, зате назавжди…

Автор: Олександр Kозловський.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page