Чоловік мені зрадив. Це було для мене таким шоком, що я спочатку не вірила, потім думала, що на нього наговорюють, а потім і сама зрозуміла, що це правда.
Через якийсь час зрозуміла, що просто не можу на нього дивитися – просто фізично нудить. Це як кіт наробив в хаті і ви відчуваєте той запах, вже й відтерли, помили, змирилися, забули, а все ще чуєте і бачите ту пляму на килимку. Отак і з ним. Кожна його усмішка – як образа, дотик – як ток, лагідне слово – як глум.
Не хотіла про це розповідати подругам, бо завжди пишалася, що у мене ідеальна родина, що всі мені заздрять. Було соромно зізнатися, що я одна з того легіону зраджених і відкинутих жінок. А другою була інша думка – а може, вони й є ті розлучниці? Почала пригадувати кожну зустріч, чи залишала їх разом, чи усміхалися один одному, чи домовлялися за моєю спиною.
Не можу описати того напруження, коли просто потребуєш поради, просто треба виговоритися – а нема слухачів, нема порадників, нема підтримки. Тому я вирішила поговорити з мамою, виговоритися, нажалітися і щоб якось зрозуміти як мені жити далі, бо я точно бачити чоловіка не хотіла.
Проте, всю мою розмову, всю мою сповідь, мама мало не позіхала. А потім така каже: «То все дурниці. Забудь і вертайся в родину, як нічого й не було. Будеш мати сім’ю і чоловіка, а так будеш як наша сусідка з котами».
– Мамо, але ж він мені зрадив!
– Твій татко теж мені зраджував і не раз. І що? Ти погано жила? Чи ми на море не їздили, чи в нашому домі чогось бракувало? А так, подумаєш, він пішов до іншої, зате прийшов і шовковий з тобою та тебе задоборює аби нікуди не пішла. Бо коханка коханкою, а сім’ю ніхто не замінить. Та подумай сама, в тебе ж Віталій заробляє, як сир в маслі плаваєш: квартира, машина, дочка підростає. Ти думаєш інший чоловік прибіжить твою дитину на ноги ставити?, – почала докоряти мені мама.
– Але ж він мені зрадив! Був з іншою жінкою, обнімав її, говорив, що любить!
– Ти маленька? З віком ті всі його походеньки пропадуть – он тато на дивані хропе. Де його коханки? А так пенсія до пенсії та й живемо та ковбаску їмо, а не картоплю в мундирах.
Ніколи б не подумала, що можна отак заради ковбаси жити з людиною, яка тебе просто не цінує. Чи, може, й справді – так правильно? Подумаєш, оступився, один раз зрадив, але він і видує не подає, що щось сталося. Гуляє з Настею, планує ремонт в квартирі, говорить куди б нам поїхати, змінити обстановку. Пробачити і забути?
Фото ілюстративне pixabay
