Breaking News
Увечері наступного дня Надія, ошатна та гарна, з хвилюванням переступила поріг зазначеного закладу. Звичайно, вона дуже хвилювалася — а раптом він маленький, товстий чи лисий. Як тоді йому відмовити
Мама засмутилася. Допила свій чай і пішла з нашого дому. Три дні не приходила в гості. І я не йшла. Зате Остап з Юрком навідувались. Принесли їй продукти, випили чаю. А ввечері вмовляли мене піти до неї помиритись
В селі жаліли Оксану, що так собі життя спаскудила, але вже не стара діва, бо дитина – то надія і радість. Але ніхто вже її заміж не візьме. Так, ніби, її перед тим хапали
Я випадково клацнула лайк хлопцю з однією фотографією. Зазвичай так не робила, але відмінити вже не можна було. Я вирішила, що то так треба і ми поїхали до торгівельного центру
Любов Василівна рушила до ванної кімнати. Вона вже взялася за дверну ручку, коли почула з ванни щось підозріле. Шурхіт та інші звуки
Життєві історії
Немолода жінка сідає за столик. За маленький столик, на якому стояв комп’ютер її сина. Тепер на ньому стоїть вазон. Руки жінки нервово обсмикують зморшки на сукні. Ніхто такого не чекав, – каже вона. – Ніхто

Так, – погоджується гість, вмощуючись у скрипливе крісло. – Для всіх нас це було несподівано. Але… – робить він паузу. – Мене, чесно кажучи, гризло якесь таке передчуття, що…

Він замовкає. Він помічає, що руки жінки знов смикають тканину.

Ми завжди жили бідно, – каже та. – Як від нас пішов Павло, то ще гірше стало. Моя зарплата вся йшла на газ, на світло. Субсидію два роки нам не давали. А тих аліментів Павлових було як кіт наплакав. Але для Сашка я нічого не шкодувала. Комп’ютер хороший йому купили. Для школи потрібне все теж купили. І він був вдячний хлопчик. Ви ж знаєте.

Так, – киває гість.

Він дуже добре вчився, вчителі його завжди хвалили. Їздив в область на олімпіади. По біології, по математиці. Ніде не шлявся, як оті… – жінка киває в бік вікна. – Сидів, готував уроки.

Вона на мить замовкає.

Відтак обмацує поглядом столик з вазоном, тихо повторює:

Сидів, готував уроки.

Та дівчина… – так само тихо каже гість.

Так, – погляд жінки зачіпається за вазон і не йде далі.

Анжела.

Так.

Я її бачив.

Вона з багатої сім’ї.

Впевнена така дівка, – гість примружує очі. – Дуже впевнена. Хоча й не красуня, як на мій смак.

Нічого їй не бракує.

З такою без грошей не дуже погуляєш.

Не дуже, так.

Та тут все ясно, – гість хлопає себе по колінах, випрямляє затерплу спину. – Все ясно, як божий день. Добре, що чимось забороненим не став торгувати. І таке трапляється.

Чимось забороненим? – схоплюється жінка. – Сашко такого б не робив Ніколи б не робив.

Я кажу лише, що й таке трапляється. Знаю такі випадки. То ж перше кохання.

Ніколи б не робив такого, навіть про таке не кажіть, – ще твердіше каже жінка.

Але те, що він наробив, дуже серйозно. Ви ж розумієте. Це серйозна стаття.

Я не дуже в тому розуміюся, але ж ви маєте зв’язки в органах, – жінка всім тілом повертається до гостя, ловить очима його погляд. – Поможіть, богом вас молю, ми вам віддячимо.

Я зроблю все від мене залежне. Я декого знаю, так. Й до мене, поки що, дослухаються, – гість зітхає, наче згадує про щось невеселе. – Але ви, Світлано Петрівно, маєте мені допомогти.

Все, що треба.

Поговоріть з Сашком.

Так, так, – швидко киває жінка. – Авжеж. Я з ним поговорю.

Він же тепер… хакер, – гість чи то посміхається чи то кривить кутики губ.

Та який він хакер, – жінка махає рукою.

Якщо зміг витягнути гроші з депозитів, значить хакер.

Жінка пересуває вазон подалі від краю столика.

Гість проводжає очима переміщення вазона, продовжує:

Це суто поміж нами.

Я розумію.

Ви не повинні про це нікому говорити.

Я розумію.

Сашко має підписати один папір.

Що за папір?

Зобов’язання.

Щоби такого більше не робити?

Ні.

Жінка мовчки дивиться на гостя.

Зобов’язання працювати на державну організацію, – каже той. – Не публічне зобов’язання.

На органи працювати?

Можна і так сказати.

Жінка знову пересуває вазон. Відвертає голову, дивиться на стіну.

Тут, я думаю, вам вибирати не приходиться. Як то кажуть: оптимальний вибір, – голос гостя твердішає. – Стаття кримінальна, йому вже сімнадцять є. Отримає статтю, навіть якщо не посадять, то занесуть до бази даних. Й все, крапка. Життя піде коту під хвіст.

Тоді нехай отримає.

Тобто? – гість не приховує здивування. – Це ви кажете: нехай отримає?

Так і кажу: нехай отримає.

Я не розумію.

І не треба.

Ви ж самі…

Вибачте, що вас потурбувала, – жінка підводиться.

Вона висока, огрядна. З низького крісла здається ще вищою. Вона, наче та вежа, підноситься на гостем й наче всім об’ємом свого тіла витісняє його з кімнати.

Гість киває, підводиться. Зусиллям волі змушує себе ігнорувати біль у хворій спині. Майже не згинаючи коліна, короткими кроками, які він подумки називає «кроками Пуаро» залишає квартиру жінки.

Та зачиняє за ним двері, лишається сама.

Відтак йде до спальні.

Дістає з шухляди альбом з старими вицвілими фото. Довго гортає його, витирає сльози розшитою хустиною.

Й перед тим, як закрити альбом і покласти його до шухляди, каже:

Не знаю як під котячий хвіст, а під мєнтовський точно не піде. Не дочекаєтеся.

Зачиняє шухляду, додає:

Й не таке пережили.

Автор: Зоя Хрущ.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page