Немолода жінка сідає за столик. За маленький столик, на якому стояв комп’ютер її сина. Тепер на ньому стоїть вазон. Руки жінки нервово обсмикують зморшки на сукні. Ніхто такого не чекав, – каже вона. – Ніхто

Так, – погоджується гість, вмощуючись у скрипливе крісло. – Для всіх нас це було несподівано. Але… – робить він паузу. – Мене, чесно кажучи, гризло якесь таке передчуття, що…

Він замовкає. Він помічає, що руки жінки знов смикають тканину.

Ми завжди жили бідно, – каже та. – Як від нас пішов Павло, то ще гірше стало. Моя зарплата вся йшла на газ, на світло. Субсидію два роки нам не давали. А тих аліментів Павлових було як кіт наплакав. Але для Сашка я нічого не шкодувала. Комп’ютер хороший йому купили. Для школи потрібне все теж купили. І він був вдячний хлопчик. Ви ж знаєте.

Так, – киває гість.

Він дуже добре вчився, вчителі його завжди хвалили. Їздив в область на олімпіади. По біології, по математиці. Ніде не шлявся, як оті… – жінка киває в бік вікна. – Сидів, готував уроки.

Вона на мить замовкає.

Відтак обмацує поглядом столик з вазоном, тихо повторює:

Сидів, готував уроки.

Та дівчина… – так само тихо каже гість.

Так, – погляд жінки зачіпається за вазон і не йде далі.

Анжела.

Так.

Я її бачив.

Вона з багатої сім’ї.

Впевнена така дівка, – гість примружує очі. – Дуже впевнена. Хоча й не красуня, як на мій смак.

Нічого їй не бракує.

З такою без грошей не дуже погуляєш.

Не дуже, так.

Та тут все ясно, – гість хлопає себе по колінах, випрямляє затерплу спину. – Все ясно, як божий день. Добре, що чимось забороненим не став торгувати. І таке трапляється.

Чимось забороненим? – схоплюється жінка. – Сашко такого б не робив Ніколи б не робив.

Я кажу лише, що й таке трапляється. Знаю такі випадки. То ж перше кохання.

Ніколи б не робив такого, навіть про таке не кажіть, – ще твердіше каже жінка.

Але те, що він наробив, дуже серйозно. Ви ж розумієте. Це серйозна стаття.

Я не дуже в тому розуміюся, але ж ви маєте зв’язки в органах, – жінка всім тілом повертається до гостя, ловить очима його погляд. – Поможіть, богом вас молю, ми вам віддячимо.

Я зроблю все від мене залежне. Я декого знаю, так. Й до мене, поки що, дослухаються, – гість зітхає, наче згадує про щось невеселе. – Але ви, Світлано Петрівно, маєте мені допомогти.

Все, що треба.

Поговоріть з Сашком.

Так, так, – швидко киває жінка. – Авжеж. Я з ним поговорю.

Він же тепер… хакер, – гість чи то посміхається чи то кривить кутики губ.

Та який він хакер, – жінка махає рукою.

Якщо зміг витягнути гроші з депозитів, значить хакер.

Жінка пересуває вазон подалі від краю столика.

Гість проводжає очима переміщення вазона, продовжує:

Це суто поміж нами.

Я розумію.

Ви не повинні про це нікому говорити.

Я розумію.

Сашко має підписати один папір.

Що за папір?

Зобов’язання.

Щоби такого більше не робити?

Ні.

Жінка мовчки дивиться на гостя.

Зобов’язання працювати на державну організацію, – каже той. – Не публічне зобов’язання.

На органи працювати?

Можна і так сказати.

Жінка знову пересуває вазон. Відвертає голову, дивиться на стіну.

Тут, я думаю, вам вибирати не приходиться. Як то кажуть: оптимальний вибір, – голос гостя твердішає. – Стаття кримінальна, йому вже сімнадцять є. Отримає статтю, навіть якщо не посадять, то занесуть до бази даних. Й все, крапка. Життя піде коту під хвіст.

Тоді нехай отримає.

Тобто? – гість не приховує здивування. – Це ви кажете: нехай отримає?

Так і кажу: нехай отримає.

Я не розумію.

І не треба.

Ви ж самі…

Вибачте, що вас потурбувала, – жінка підводиться.

Вона висока, огрядна. З низького крісла здається ще вищою. Вона, наче та вежа, підноситься на гостем й наче всім об’ємом свого тіла витісняє його з кімнати.

Гість киває, підводиться. Зусиллям волі змушує себе ігнорувати біль у хворій спині. Майже не згинаючи коліна, короткими кроками, які він подумки називає «кроками Пуаро» залишає квартиру жінки.

Та зачиняє за ним двері, лишається сама.

Відтак йде до спальні.

Дістає з шухляди альбом з старими вицвілими фото. Довго гортає його, витирає сльози розшитою хустиною.

Й перед тим, як закрити альбом і покласти його до шухляди, каже:

Не знаю як під котячий хвіст, а під мєнтовський точно не піде. Не дочекаєтеся.

Зачиняє шухляду, додає:

Й не таке пережили.

Автор: Зоя Хрущ.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page