Так, – погоджується гість, вмощуючись у скрипливе крісло. – Для всіх нас це було несподівано. Але… – робить він паузу. – Мене, чесно кажучи, гризло якесь таке передчуття, що…
Він замовкає. Він помічає, що руки жінки знов смикають тканину.
Ми завжди жили бідно, – каже та. – Як від нас пішов Павло, то ще гірше стало. Моя зарплата вся йшла на газ, на світло. Субсидію два роки нам не давали. А тих аліментів Павлових було як кіт наплакав. Але для Сашка я нічого не шкодувала. Комп’ютер хороший йому купили. Для школи потрібне все теж купили. І він був вдячний хлопчик. Ви ж знаєте.
Так, – киває гість.
Він дуже добре вчився, вчителі його завжди хвалили. Їздив в область на олімпіади. По біології, по математиці. Ніде не шлявся, як оті… – жінка киває в бік вікна. – Сидів, готував уроки.
Вона на мить замовкає.
Відтак обмацує поглядом столик з вазоном, тихо повторює:
Сидів, готував уроки.
Та дівчина… – так само тихо каже гість.
Так, – погляд жінки зачіпається за вазон і не йде далі.
Анжела.
Так.
Я її бачив.
Вона з багатої сім’ї.
Впевнена така дівка, – гість примружує очі. – Дуже впевнена. Хоча й не красуня, як на мій смак.
Нічого їй не бракує.
З такою без грошей не дуже погуляєш.
Не дуже, так.
Та тут все ясно, – гість хлопає себе по колінах, випрямляє затерплу спину. – Все ясно, як божий день. Добре, що чимось забороненим не став торгувати. І таке трапляється.
Чимось забороненим? – схоплюється жінка. – Сашко такого б не робив Ніколи б не робив.
Я кажу лише, що й таке трапляється. Знаю такі випадки. То ж перше кохання.
Ніколи б не робив такого, навіть про таке не кажіть, – ще твердіше каже жінка.
Але те, що він наробив, дуже серйозно. Ви ж розумієте. Це серйозна стаття.
Я не дуже в тому розуміюся, але ж ви маєте зв’язки в органах, – жінка всім тілом повертається до гостя, ловить очима його погляд. – Поможіть, богом вас молю, ми вам віддячимо.
Я зроблю все від мене залежне. Я декого знаю, так. Й до мене, поки що, дослухаються, – гість зітхає, наче згадує про щось невеселе. – Але ви, Світлано Петрівно, маєте мені допомогти.
Все, що треба.
Поговоріть з Сашком.
Так, так, – швидко киває жінка. – Авжеж. Я з ним поговорю.
Він же тепер… хакер, – гість чи то посміхається чи то кривить кутики губ.
Та який він хакер, – жінка махає рукою.
Якщо зміг витягнути гроші з депозитів, значить хакер.
Жінка пересуває вазон подалі від краю столика.
Гість проводжає очима переміщення вазона, продовжує:
Це суто поміж нами.
Я розумію.
Ви не повинні про це нікому говорити.
Я розумію.
Сашко має підписати один папір.
Що за папір?
Зобов’язання.
Щоби такого більше не робити?
Ні.
Жінка мовчки дивиться на гостя.
Зобов’язання працювати на державну організацію, – каже той. – Не публічне зобов’язання.
На органи працювати?
Можна і так сказати.
Жінка знову пересуває вазон. Відвертає голову, дивиться на стіну.
Тут, я думаю, вам вибирати не приходиться. Як то кажуть: оптимальний вибір, – голос гостя твердішає. – Стаття кримінальна, йому вже сімнадцять є. Отримає статтю, навіть якщо не посадять, то занесуть до бази даних. Й все, крапка. Життя піде коту під хвіст.
Тоді нехай отримає.
Тобто? – гість не приховує здивування. – Це ви кажете: нехай отримає?
Так і кажу: нехай отримає.
Я не розумію.
І не треба.
Ви ж самі…
Вибачте, що вас потурбувала, – жінка підводиться.
Вона висока, огрядна. З низького крісла здається ще вищою. Вона, наче та вежа, підноситься на гостем й наче всім об’ємом свого тіла витісняє його з кімнати.
Гість киває, підводиться. Зусиллям волі змушує себе ігнорувати біль у хворій спині. Майже не згинаючи коліна, короткими кроками, які він подумки називає «кроками Пуаро» залишає квартиру жінки.
Та зачиняє за ним двері, лишається сама.
Відтак йде до спальні.
Дістає з шухляди альбом з старими вицвілими фото. Довго гортає його, витирає сльози розшитою хустиною.
Й перед тим, як закрити альбом і покласти його до шухляди, каже:
Не знаю як під котячий хвіст, а під мєнтовський точно не піде. Не дочекаєтеся.
Зачиняє шухляду, додає:
Й не таке пережили.
Автор: Зоя Хрущ.
Фото ілюстративне.