Життєві історії
Невідомо, скільки б продовжувався такий стан, але Алла одержала запрошення до нотаріуса. І дізналася, що і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Документ був написаний того дня, коли Алла пішла до Олега. Відтак знайшла товсту пачку листів Вадима

Повідомлення Алли про те, що вона покохала іншого і хоче розлучитися, Вадим серйозно не сприйняв.

Алла росла єдиною дитиною в сім’ї, не знала ні в чому відмови. Батько був полковником, а потім – генералом. Весь свій вільний час проводив з дочкою.

Не дай Бог, щоб у неї була застуда чи щось не так: перепадало і хатній робітниці, і дружині, Олені Петрівні. Адже вона ніде не працювала – тільки і справ, що доглядати дитину. Хіба важко?

А Олені й справді було важко. Вона рано вийшла заміж. Василь Іванович – чоловік – був на двадцять три роки старший. Він її балував, хотів від неї тільки дитину. Але Бог дитину все не посилав. Нарешті, через десять років Олена все ж готувалася стати матір’ю.

Дев’ять місяців вона почувалася тяжко, появилося дитя з ускладненнями. Сказали, що більше дітей у неї не буде.

Щойно Василь Іванович вперше взяв дитину на руки, всі його ніжні почуття перейшли до неї. Він був щасливий, і дружина відійшла на другий план. А Олена Петрівна до дочки ставилася майже байдуже.

Через сім років дочка Алла стала лауреатом Всесоюзного дитячого конкурсу, закінчила музичне училище і вступила до консерваторії. В двадцять років вона була вже відомою піаністкою.

Але тут раптово відійшов у вічність її батько. І життя різко змінилося. Генеральської пенсії, яку одержувала мати, вистачало на життя, але не більше. З хатньою робітницею довелося попрощатися. Дача ставала пусткою. Збирались уже її продати.

Але тут у домі з’явився Вадим і почав зaлицятися до Алли, яка до нього ставилася байдуже. Зате Олена Петрівна була від нього в захваті. Самостійний, добре заробляє, гарний, вихований.

Півроку активних залицянь Вадима і ще активніших «психологічних впливів» матері свою справу зробили. Щоб гідно справити весілля, мати продала діамантові сережки, подаровані чоловіком. Знайомим, рідним вона казала: «Для щастя Аллочки я б останню сорочку продала. Тепер я для неї і мати, і батько».

З появою в домі майбутнього зятя вона зовсім змінилася: помолодшала, перестала бігати по оглядах і приймати жменями пігулки. Перші роки після весілля минули добре. Алла займалась музикою.

З Вадимом у Алли були хороші стосунки. А Олена Петрівна майже щодня приїздила до молодих і стежила, щоб дорогий зять ні в чому не мав потреби.

Після народження сина все змінилося. Хлопчик був слабкий, хворобливий, вимагав усіх сил і часу матері. З концертами довелось покінчити. Навіть на щоденні вправи зовсім не вистачало часу.

Алла з острахом відчувала, як руки втрачають гнучкість. А більше вона нічого не вміла. А на чоловіка часу тим більше не вистачало. Він сердився, бурчав, дорікав їй, що вона нічого не встигає, і весь час наводив у приклад тещу.

Нарешті, втрутилася мати:

– Відчуває моє серце, що ти втратиш чудового чоловіка.

– Чим же він чудовий? – не витримала Алла. – Я його майже не бачу, слова доброго не чула, дитину на руки взяти боїться. Я змучена, зовсім не висипляюся, він же зовсім не допомагає мені.

– Добре, продам дещо, візьмемо няню, і я з нею поживу на дачі. І Вадим зможе туди приїздити відпочити. А ти займайся своєю музикою, якщо для тебе це так важливо.

Так Алла одержала трохи свободи. Але вже було пізно. Попередній блиск, віртуозність її гри ніяк не хотіли повертатись. А потім вона «переграла» праву руку.

На кар’єрі піаністки можна було поставити хрест…

Влаштувалася викладачем у музичній школі. Син, щоправда, відвик від неї, але і це з часом минуло. Все стало на свої місця, в тому числі й подружнє життя. Точніше, не життя, а мирне співіснування двох давно збайдужілих одне до одного людей.

Так продовжувалось доти, поки в музичну школу, де працювала Алла, не прийшов новий викладач. І Алла, і Олег майже відразу зрозуміли, що жити одне без одного не можуть.

Повідомлення Алли про те, що вона покохала іншого і хоче розлучитися, Вадим серйозно не сприйняв. Він снідав, читав газету, майже не слухав, що, хвилюючись, каже дружина. А поснідавши, буркнув, не дивлячись на неї:

– Не будь наївною! Ми п’ятнадцять років разом, яке там ще «кохання»!? Ось побачиш, що скаже на це твоя мама.

Алла боялась реакції матері, але того, що відбулося, вона й уявити не могла. Були сльози, високі тони. Нарешті, винесла вердикт:

– Можеш іти до свого хахаля, але знай: сина я тобі не віддам. А якщо зовсім розум втратиш і розлучишся – не повертайся ніколи. Вибирай: або бідний, або я.

Алла вибрала. Подала на розлучення, переїхала з однією валізкою до Олега в комуналку і цілий рік намагалася бути щасливою.

А потім раптом зателефонував її син і повідомив, що бабусю відвезли в лікарню, а батько тиждень тому одружився.

Алла кинулася в лікарню. Матері уже нічого не загрожувало, але на ноги вже стати не могла і, мова – нерозбірлива. Хто ж за нею буде доглядати?

Алла намагалась порадитись з Олегом, але розуміння з його боку не зустріла:

– Вона тебе вигнала з дому, забрала в тебе все, а головне – сина, а ти збираєшся невідомо скільки бути при ній нянькою? Справа твоя, але я в цю гру не граю.

Алла, вислухавши його, тільки гірко зітхнула. Оце тобі й «рідна душа». Залишити матір без догляду вона не могла. Віддати її в інтернат, як порадив Олег, – тим більше. У Алли не було вибору. Та і син… Алла підозрювала, що мати все зробила, щоб налаштувати його проти неї. Але ж і покинути сімнадцятирічного хлопця з лежачою бабусею на руках не могла.

Алла повернулася в батьківський дім і три роки доглядала матір, яка з кожним днем ставала все вередливішою і злішою.

Поки Олена Петрівна могла говорити, вона постійно згадувала любого зятя і лаяла Аллу за розлучення і невдячність. Навіть онуком вона цікавилась менше, ніж Вадимом.

Другий iнcульт трапився, коли Алла була на роботі, а внук – в інституті. Коли вони повернулись, застали її вже майже без cвiдомості. Жили одні очі, що невідривно дивилися на телефон. Вони ніби чогось чекали.

– Мамочко, хочеш, я зателефоную Вадимові? – з відчаєм запитала Алла. – Хочеш, я попрошу його приїхати?
Повіки старої здригнулись, а очі засвітились такою надією, що у Алли перевернулося серце.

– Приїхати? Зараз? – з іронією запитав Вадим. – Ви там що, обидві? Я не лiкар і не священик.

Алла мовчки поклала трубку. А Олена Петрівна глибоко зітхнула і… відійшла. Після прощання Алла довго переживала. Вона винили себе, в тому, що так сталося з її матір’ю, що кинула її заради чоловіка, який думає лише про себе.

Невідомо, скільки б продовжувався такий стан, але Алла одержала запрошення до нотаріуса. І дізналася, що і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Документ був написаний того дня, коли Алла пішла до Олега. Відтак знайшла товсту пачку листів Вадима… до її матері.

Виходить, що мати і Вадим майже шістнадцять років були не просто родичами. Почався їхній зв’язок незадовго до того, як Вадим познайомився з Аллою. Точніше, до того, як мати… посватала свого друга рідній дочці.

Тільки тепер Алла зрозуміла, чому мати пpокляла її, і холодне ставлення до неї чоловіка, і багато іншого. Їй не хотілося більше нічого. Вона картала себе, що мати занедужувала через неї, а виходить, вона не пережила того, що Вадим знову одружився і покинув її.

Життя талановитої жінки було зіпсоване. Заповіт вона не опротестовувала. Обміняла батькову квартиру на скромнішу, на життя сяк-так їй вистачає, тим більше, що син практично живе у батька. Там своїх дітей не завели, а цей – готовий спадкоємець.

Автор – Любов МАТВІЄНКО.

За матеріалами – Українське Слово.

Фото ілюстративне – ілюстративне.