Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
— Ну, а що мені робити? – дивлячись на тещу бурмотів Петро, – А що я можу один. А як я маму отут саму покину? А вас там багато – ціле село, та й тесть мого віку. Краще вже Оксані у такому стані у вас там буде, та й дітям у селі на волі краще, ніж у міській квартирі. Ви їх забирайте, а я коли зможу яку копійку перекину, бо ж як я один на всіх? Та й про себе подбати потрібно.

— Ну, а що мені робити? – дивлячись на тещу бурмотів Петро, – А що я можу один. А як я маму отут саму покину? А вас там багато – ціле село, та й тесть мого віку. Краще вже Оксані у такому стані у вас там буде, та й дітям у селі на волі краще, ніж у міській квартирі. Ви їх забирайте, а я коли зможу яку копійку перекину, бо ж як я один на всіх? Та й про себе подбати потрібно.

Олена поволі збирала речі не в силах повірити у те, що чула. Петро раз-по-раз забирав у неї з рук щось:

— Це пальто мама Оксані дарувала! Нащо воно їй зараз, вона ж усе одно не ходить. А мама міряла, трохи перешиє і на себе одягне. А ці штани теж не чіпайте, а ось взуття Оксані точно ні до чого, а у мами той же розмір – лишіть.

Зрештою жінка не витримала, грюкнувши дверима пішла геть. Лиш біля авто зрозуміла, що геть ніяких дитячих речей не взяла, але сил повернутись у той будинок більше не було. Витерла гарненько ноги, так, ніби вступила у щось огидне і завівши авто поїхала з єдиним бажанням – ніколи в житті сюди більше не повертатись і навіть голосу оцих людей не чути.

Лиш виїхавши на трасу змогла трохи розслабитись.Наказувала собі не замислюватись над тим, що тільки-но пережила, не обдумувати, що сталось з їхнім життям з вини отого чоловіка, але хіба так просто відмахнешся від самої себе?

Оксанка їхнє єдине раннє сонечко-донечка. Галасу вони своїм коханням із чоловіком на все село тоді наробили, ну ще б пак їй – 16, а йому 30. Її Олексія мало не посадили тоді. Але його і її батьки змогли впоратись з тією ситуацією. Молоді одружились і почали жити разом.

Оксанка росла щебетушкою і красунею. Не один хлопець сватав їхню донечку, але з села вона нікого так і не обрала. Свою “доленьку” знайшла аж у столиці. Петро був її викладачем і вона його покохала ледь не з першого погляду. Не спинила дівчину ні різниця у віці, ні відверте несприйняття “такої” невістки свекрухою, ні категоричне батьківське “ні” після знайомства. Всупереч усім і усьому пішла Оксанка заміж за коханого.

Як вони там уже жили Олена не відає. Приїздила на літо додому з донечкою її Оксанка незмінно весела і, як здавалось, щаслива. Лиш зрідка після розмови з чоловіком по телефону помічала Олена у доньки сльози на очах.

— Сумую за ним! – говорила донька, а Олена й вірила.

Ще й трьох років не виповнилось першій Оксаниній доні, як дівчина повідомила батьків, що чекають вони знову на поповнення. Та ще й не аби яке – двійню. Щаслива теща подзвонила привітати зятя, але почула геть не те, на що сподівалась.

— Будете нам допомагати! А як я сам цілу купу дітей і жінку, яка на шиї сидить потягну. Мама пенсіонерка своє відпрацювала. Я й так уже три роки дарма вашу доньку годую одягаю. А тут аж двійню собі надумала. Я узагалі проти.

Зятя понесло, та так, що Олена вкінці уже плакала. Господи, ну кого її дитина обрала, як з таким жити і дітей виховувати, а? Але це був лиш початок. Найважче було попереду.

З кожним місяцем Оксані ставало усе гірше і гірше. Зі стаціонару вона уже й не виписувалась. Діти розвивались добре, але у дівчини почались проблеми зі здоров’ям – не могла ходити. Спеціалісти лиш руками розводили, казали, що то рідкісний випадок і зробити до появи дітей практично нічого не можливо:

— Готуйтесь, – сказали заплаканій матері, – після появи малюків ваша донька потребуватиме тривалої реабілітації. Це дорого. Дуже дорого.

Усі шість місяців, доки Оксана лежала на збереженні Олена жила у домі зятя і свекрухи. Жодного доброго слова. Сядуть удвох на кухні і бу-бу-бу. Інколи навіть на “добрий ранок” не відповідали. До своєї доньки Петро так і взагалі діла не мав. А до жінки так ні разу і не навідався. Як зрозуміла Олена, у домі дитиною займалась її Оксанка, бо іншим до тієї дівчинки діла не було. Ото як наготує Олена з самого ранку їжі, так і стоїть вона до вечора. Олена прийде від доньки геть знесилена, а на неї онучка голодними оченятами дивиться. Не витримала – попросила чоловіка, аби приїхав і забрав онуку, він за нею гарно зможе наглянути – Олена була впевнена.

Радість від появи двох козачків була затьмарена погіршенням стану доньки. Оксана не могла і пальцем поворухнути. Лежала і сльози ковтала, над своїм тілом була не владна. Їм пояснювали, що то не надовго, що організм молодий і швидко відновиться. Ще три місяці лежала дівчина перш-ніж змогла хоча б заговорити.

А коли її хлопчики почали ходити, Оксана уперше змогла сісти. Спеціалісти дозволили забрати її додому. Але куди? Петро ні до малюків, яких практично одразу забрала сестра Олени, ні до дружини ніяких почуттів не виявляв. Жодним словом, жодною копієчкою за цей час не допоміг.

Шість років минуло. Олена з Олексієм виховують трьох онуків, мов своїх рідних діток. Хлопчики пішли уже в перший клас. Оксанка пересувається на візку. Спочатку Олена не хотіла мати нічого спільного ні з Петром, ні з його мамою, але потім вирішила, що так просто полегшувати життя зятю не збирається – Оксана подала на аліменти.

Тепер щомісяця у родині обов’язковий ритуал: перед виплатою аліментів телефонує Петро і плачеться про свою важку долю, а після отримання коштів – свекруха уже з побажанням усього найгіршого усім і до восьмого коліна.

Так і живуть.

Автор Анна Корольова.

Передрук без згоди автора заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page