Помада називалася незвично – “Вінтажна троянда”, але Поля купила її не через назву.
Вона і не фарбувалася вже років десять. Так, очі трохи тушшю підведе і все. Губи не чіпала зовсім – останнім часом будь-який колір здавався їй з викликом. Грубуватий. Це чоловік так одного разу сказав: “Щось ти грубувато намазалася, мамочко”.
Прикро, звичайно, але ж він не зі зла – піклується, хоче як краще.
“Ну ти і погладшала, рідна. Ґудзики, он, з халата самі відлітають, не тримають оборону, хе-хе. З хлібом підв’яжи, чи що, і на роботу – пішки, пішки”.
Поля спалахувала, бігла до дзеркала, втягувала живіт і щоки. І не посперечаєшся – поправилася. Ось як дочка заміж вискочила, так і пішла Поля кілограми набирати. Людочці намагалася корисне готувати – овочі, кашки, рибку, а Федя, чоловік, все частіше пельмені просить, та картоплю смажену.
Намагалася вона худнути, але життя, і без того сумне, перетворювалася на нескінченні випробування. Вже на другий день дієти Поля бліднула, відчувала запаморочення і з винуватим обличчям приєднувалася до рясної чоловікової трапези. Федя беззлобно жартував: “Ось за що я тебе люблю, так це за силу волі! Спартанка моя, на ось, з’їж ще пельменьчик”.
Поля сумно посміхалася. А що тут скажеш? Безвольна вона і є.
Пробувала зарядку робити. Яке там. До спорту не привчена, на другий день після присідань так все нило, що насилу ходити могла. Плюнула, покинула. Плюнула і на одяг. Що гарного натянешь на такі розміри? Тільки зайву увагу звертати до округлих боків.
А з помадою нерозумно вийшло – зайшла в аптеку за пігулками для Феді. Печія його діймала, а до лікарів ні ногою – “Чого я там забув? Рецепт на той світ? Знаю я їх методи”.
Черга з п’яти бабусь рухалася повільно. Поля нудьгувала і розглядала різнобарвні тюбики помади, розставлені біля каси акуратними ярусами. Взяла одну, хотіла назву прочитати, але гладкий циліндрик вислизнув з рук і впав на вимощену кахлем підлогу. Пластиковий ковпачок з трояндочкою дав помітну тріщину і, під дружне шипіння черги, Поля купила зіпсований товар, щоб непорозумінь не вийшло.
Тут же, в аптеці, відійшовши подалі від каси, вона розпакувала помаду. Добре хоч всередині ціла. А колір цікавий… Вишнево-червоний. Ні, скоріше, бордо. “До темного волосся і смаглявої шкіри пасують бордові відтінки помади”, – згадала поради гламурних журналів Поля і не втрималася: короткозоро вдивляючись в своє примарне відображення в бруднуватому вікні, легенько мазнула губи.
Вона сховала помаду в сумочку, сором’язливо озирнулася – чи не дивиться хто. Через прилавок, схвально посміхаючись, визирав літній провізор. Поля відповіла йому збентеженою посмішкою і поспішила геть.
Йшла по місту, відчуваючи несподівану радість, що розквітала теплою грудкою десь під серцем.
Зупинилася біля симпатичного бістро і подивилася у вітрину. Приємна брюнетка середніх років підморгувала їй з дзеркальної поверхні: “А чи не випити нам чашечку кави?”, – питала вона.
Всякий раз, коли Поля пропонувала чоловікові посидіти в кафе, він сердився і говорив, що вдома годують не гірше, зате незрівнянно дешевше, і в чашку ніхто не плюне за твої ж гроші.
Почуваючись людиною, що відчайдушно марнує життя, вона зайшла в бістро, вибрала затишний столик в кутку і замовила каву з тістечком.
Делікатно і трохи манірно вона відкушувала крихітні шматочки еклера, намагаючись не змазати помаду. І так само делікатно відпивала гіркий, ароматний еспрессо. Червоні сердечка її губ відбилася на білосніжній чашці, і Поля крадькома водила по обідку великим пальцем, щоб їх стерти.
За сусіднім столиком сидів немолодий кавказець. На вигляд солідний. Він говорив по телефону і так поглядав на Полю, що вона почервоніла. Давненько на неї так не дивилися. Настрій піднявся ще на кілька градусів. Чоловік закінчив розмову і засовався, явно збираючись встати і підійти до її столика.
Поля попросила рахунок і, поспішно розплатившись, вискочила з кафе. Її несподівана радість раптом перейшла в упевненість, що з сьогоднішнього дня життя зміниться. Вона сяде на дієту, займеться спортом, купить собі щось красиву сукню, яку бачила на днях в дорогому бутіку. А в такій сукні можна і в театр сходити чи в кіно, та хоч куди. І Феді НЕ буде за неї соромно, а навпаки – пишатиметься, ось, мовляв, яка у мене дружина.
Додому вона прийшла піднесена і сяюча. Чоловік сидів в улюбленому продавленому кріслі, вирішував кросворд і одним оком стежив за футбольним матчем. Поля стала перед ним, загадково посміхаючись.
– Наша мамка прийшла. Молочка принесла? – звичної приказкою зустрів її чоловік, не відриваючись від кросворду.
– Я помаду купила. Подивися, подобається? Колір називається “Вінтажна троянда”. Мені личить, правда?
– Що?
– Ну глянь, Федю.
Він глянув. Поправив окуляри. Знову глянув.
– Мамуля, ну ти чого?
– А що? По-моєму, освіжає… – Поля посміхнулася трохи ширше.
– Ні-і-і. Не твій колір, рідна. Ти хоч знаєш, що таке “вінтажна”? Це бу. У секондхенд, що чи купила?
– А мені здалося… – невпевнено почала Поля.
– А ти хрестися, менше здаватися буде. Ну що, вечеряти будемо сьогодні, чи як? Котлеток б, га? Роза ти моя… вінтажна.
На кухні, несвіжим посудним рушником Поля ретельно витерла губи, дістала з холодильника фарш і почала ліпити котлети.
Будемо вечеряти, – думала вона, – звичайно, будемо. На гарнір макарони зварю, чи, може, пюре зробити? А помаду Людці віддам. Їй підійде.
Автор: Pая Бpонштейн.
Фото ілюстративне.
