Одного вечора прийшов до хати високий огрядний чоловік у піджаці і капелюсі. Запитав у бабусі, чи впізнає його. Та, звісно ж, не впізнала. Тоді чоловік нагадав їй про 46-ий рік

Стара ікона.

Ще коли була малою, питала в дідуся з бабусею про стару ікону з Нерукотворним Спасом. Вона й досі у вітальні висить. Велика ікона, з срібним окладом. Той «плат», на якому образ Спаса намалювали, було позолотою вкрито. Срібло і золото там вже змерхли від часу. Та й не трохи, а добре змерхли. Але святий лик все ще яскравий і очі в нього світлі, наче щойно намальовані. Та ікона немов тягнула мене, малу, до себе. І молитися перед нею завжди було світло і радісно. Наче дихати ранковим лісовим повітрям.

Дідо на питання мої нічого не відповідав, хмурився, люльку палив. А бабуся розповіла.

Згадала, що все почалося у 1946 році. Тоді востаннє був у нас справжній голод. І в Україні не ставало хліба, а ще гірше було в Молдавії, у Бессарабському краї. Набагато гірше. Звідти люди від голоду тікали в Україну, на дорогах та по ярах багато мертвих знаходили. Бабуся сама того не бачила, але ті, хто з міста приїжджав, казали, що голодні люди з півдня навіть дітей своїх лишали під лікарнями. А ще у міському парку лишали, під пам’ятником Сталіну. Аби держава їх забрала, або ж добрі люди. Щоби не померли малі від голоду.

Одного ранку бабуся насипала курям зерна та й пішла на город. Вже взялася до роботи, коли почула, що кури кричать, наче лис до них лізе. Діда тоді у хаті не було, то бабуся перехопила рискаля та й пішла до курника.

А як дійшла, то побачила, що в курнику молдаванин худючий, збирає з землі зерно й до рота собі кладе. Жадно їв, навіть бабусі не побачив. А як побачив, то закляк, злякався, що бити будуть. Потім розповідав, що його до того вже і били і псів на нього нацьковували.

Бабуся подивилася на нього, пішла до хати й винесла йому хліба. Молдаванин схопив хлібину, притиснув її до тіла і побіг.

То йому так здавалося, що він біжить, казала бабуся. А, насправді, він не так біг, як пилюку загрібав ногами. Бо, видко, вже не мав сили ноги піднімати. Якби хто за ним гнався, то й звичним кроком догнав би. Але Бог милував, ніхто його не образив і хліба не відібрав.

Пройшло аж п’ятнадцять років. Й одного вечора прийшов до хати високий огрядний чоловік у піджаці і капелюсі. Запитав у бабусі, чи впізнає його. Та, звісно ж, не впізнала. Тоді чоловік нагадав їй про 46-ий рік та хлібину. Сказав, що бабуся врятувала йому життя, бо до ранку наступного дня він би тоді, скоріше за все, не дожив би. Віддав би Богу душу десь при дорозі, як до того двоє його односельців.

Привіз він тоді бабусі сулію солодкого вина, агатове намисто та відріз яловиці на чоботи. А дідові за дві копійки – бо ж дарувати такого не можна – продав ножа, якого сам зробив з німецького багнета та оленячого рога. І з того часу ледь не кожного року бував у бабусі з подарунками.

Пройшло ще кілька років й одного літа замість того дядька приїхав його син. Сказав, що тато його лежить у лікарні з раком і що він наказав йому привезти бабусі ікону, яку, на замовлення ще його діда, з належними молитвами написали та оправили у срібло в знаменитому монастирі.

Бабуся спочатку від такого подарунку відмовилася. Сказала, що родинні святині відривати від родинного гнізда не вільно. Але молодий молдаванин слізно просив прийняти образ Спаса, ледь не на коліна ставав, казав, що якби не бабусина доброта, то його б і на світі не було б, бо він вже після голоду народився.

Так і оселилася в бабусиній хаті дорогоцінна ікона Нерукотворного Спаса. Ще бабуся казала, що не проста вона, ця ікона. Що перед нею вимолила вона у Христа дідові попущення, аби він відвернувся від чарки, до якої його приворожили.

Але це вже інша історія.

Катерина Поліщук.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page