Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Один чоловік сказав, що до найближчого села кілометрів тридцять, до Нового Року точно дійдемо. Якщо, звичайно, не замерзнемо. Мороз міцнішав. А ми вийшли на шосе. Воно було абсолютно темне. Тому ми всі відразу побачили попереду вогник. Я і не знала раніше, як це прекрасно – побачити вогник в темряві

Вогник в ночі.  Тридцять років тому працювала я психологом в північному фінському містечку. Недалеко від полярного кола. Навколо безкраї ліси, пагорби та озера.

Від села до села можна їхати годину і нікого не зустріти. Два рази на місяць я брала клієнтів в найвіддаленішому селі. Машини у мене не було, доводилося їздити на попутних або на автобусі. Найчастіше на автобусі – мало хто їздив з села, особливо, взимку. Продукти привозив магазин-фургон.

Для прийому клієнтів мені надавали кабінет ветеринара. Сам він давно був на пенсії. Клієнтам приміщення подобалося, заспокоювало і наводило на приємні думки. На стінах висіли старі плакати з товстими коровами і козами, схожі на ті, що я бачила в дитинстві у бабусі в колгоспі: хороше здоров’я і веселий настрій дадуть нам їжа і кисле молоко!

31 грудня я закінчила прийом раніше звичайного – клієнти з ранку вже святкували, так що з’явився тільки один: прибульці з Юпітера вже років десять нахабно крали у нього стакани і ложки, а також відливали бензин – їм не вистачало на зворотний шлях. Взимку він себе відчував краще, прибульці були рідше, мабуть, боялися морозів.

О третій годині я вже була вільна, одяглася і побігла до шосе по вузькій доріжці між заметів. Мороз був міцний. Сонце вже сіло. Скоро прийшов автобус. Людей в ньому було чоловік десять, всі, за фінською звичкою, сиділи по одному, мовчки, втупившись у вікна і газети. Я теж села біля вікна. Пам’ятаю, як я була рада, що скоро приїду додому і встигну приготувати новорічну вечерю.

Автобус мчав по розчищеній дорозі, повз засніжені пагорби, машин назустріч не траплялося. У той час ще не було мобільних телефонів, так що тишу порушував тільки м’який гул мотора і тихе бурмотіння радіо у шофера. Я рано встала в той день, тому задрімала. І не відразу зрозуміла, чому вікно раптом виявилося піді мною. Фіни – люди стримані, так що ніякого особливого галасу не було, пролунали тільки кілька вигуків недрукованого характеру. Радіо продовжувало тихо грати польку.

Якийсь високий хлопець допоміг мені вибратися, я вистрибнула з дверей в замет і відразу провалилася по пояс. Автобус напівлежав, упершись в товстезну сосну. Навколо був темний ліс. Над деревами яскраво горіли зірки. Хтось заспокоював водія, який явно був не в собі. Упевнившись, що всі ми цілі і перебуваємо в повному порядку, ми вирішили йти вперед по шосе і шукати людей.

Один чоловік сказав, що до найближчого села кілометрів тридцять, до нового року точно дійдемо. Якщо, звичайно, не замерзнемо. Мороз міцнішав. А ми вийшли на шосе. Воно було абсолютно темне. Тому ми всі відразу побачили попереду вогник. Я і не знала раніше, як це прекрасно – побачити вогник в темряві. Дружною компанією ми побігли вперед і через кілька хвилин опинилися перед старим будиночком, обшитим темно-червоними дошками. У віконці горіло світло.

Пам’ятаю, що ніхто навіть не постукав, ми просто відкрили двері і увійшли. З сіней пройшли в кімнату, Піртті, як її називають фіни. Там за столом з кухлем в руці сиділа маленька бабуся. Вона здивовано дивилася на нас, як на прибульців з Юпітера. Всі заговорили разом і стали розповідати, що трапилася, що автобус з’їхав з дороги в кювет, і потрібно зателефонувати в поліцію.

Поступово до бабусі дійшло. Вона неймовірно зраділа і кинулася до печі. Дістала пиріг і тремтячими руками стала наливати в кавник воду … На щастя, в будинку був телефон. Звичайний чорний старовинний телефон. Хтось почав дзвонити в поліцію. Я запитала:

– Можна я подзвоню в дитячий сад? Моя дитина…

Старенька замахала руками:

– Звісно! Телефонуйте всі! Мабуть рідні турбуються!

– Я теж подзвоню, – сказав високий хлопець. – Я залишу пару марок тут, біля телефону.

У той час телефонні розмови в Фінляндії коштували дорого. Компанії брали за кожну хвилину, навіть якщо дзвониш в сусідній будинок. Старенька сказала:

– Не треба ніяких грошей!

Всі почали дзвонити додому. Високий хлопець підморгнув і вказав на блюдечко. Люди потихеньку клали туди монетки і навіть паперові купюри.

Поліцейські прибули через півгодини, а через годину приїхав і інший автобус. Весь цей час ми сиділи за столом, їли калакукко – житній пиріг і пили каву з варенням. Старенька сиділа на чолі столу. Щоки її розчервонілися, вона посміхалася гордо, як маленька стара королева. Коли ми їхали, вона вийшла нас проводити і сказала:

– Ось і у мене в цьому році були гості! Гарного Нового Року!

І зараз бачу, як стоїть на ганку похиленого будиночки згорблена фігурка в картатій хустці … Стоїть і щасливо посміхається … Що сказати ще? Буває, що ми звертаємо з дороги. Запізнюємося. Падаємо в сніг. Опиняємося не там, де хотіли. Буває навколо темно і холодно. І самотньо, і лячно. Але хтось запалює вогник. І невідома дорога дивним чином приводить нас туди, куди треба. Де нас зігріють і де і ми можемо когось зігріти …

Олена Вяхякуопус

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page