Осіннє листя вигравало золотом. Бабине літо теплими променями пестило маленьку Софійку, яка тихенько посопувала у колясочці. “Вона так схожа на татка”, – ловила себе на думці Олена. Такий же пряменький носик, пуцнаті губці. А от очі – блакитні. Друзі ще довго підколювали Дмитра: “Дивись, і ти, і Олена твоя – кароокі. Чи не у сусіда мала вдалася?” “Зате теща моя має блакитні очі”, – гордо відповідав.
За матеріалами – Вісник.К.
Світлана Іванівна була щаслива у шлюбі. Вже двадцять років, як вони з Миколою об’єднали свої долі. Хату побудували, донечок Олену та Лілю виховали. Дівчата ніколи не бачили, щоб батьки між собою сварилися. Може, коли й що було – та ні разу на їхніх очах.
“От мені б такого чоловіка, як ви, тату”, – не раз казала Ліля, обіймаючи батька. Він для дівчат і справді був еталоном справжнього чоловіка. І коли по секрету розповідали мамі про своїх шкільних залицяльників, найперше зауважували: той жартівливий, як тато, той такий же добрий та уважний, той вміє виручити й підтримати у скрутну хвилину. Тому Світлана Іванівна дуже здивувалася, коли Ліля привела додому для знайомства однокурсника Романа. Хлопець ну зовсім не був схожий на Миколу – якийсь мовчазний, скритний, скований, та водночас дуже гострий на язик. А ще жінці дуже не сподобалося, як за столом він поглядaв на Оленку.
Минуло кілька місяців – і Роман запропонував Лілі одружитися. Зробив це якось не так, як дівчина мріяла, без квітів, подарунка, ніжних слів. Однак та погодилася, не вагаючись, бо дуже вже кохала. Потім приїхали із села його батьки, справили заручини. За місяць й весілля відгуляли. Оселилися молодята в Лілі – батьки дівчат дали їм пів хати.
***
Олена закінчувала одинадцятий клас. Мама почала помічати, що донька закинула навчання й вечорами все бігає до сестри. Ліля вже була на дев’ятому місяці. “Може, Оленка допомагає їй?” – не давала спокою думка. Мама не хотіла тривожити Лілю зайвими розпитуваннями. Аж одного вечора та сама прибігла до неньки зі сльозами на oчах.
– У них pоман, – схлипувала Ліля.
– У кого твій Poман? Невже десь влип? – відразу не зрозуміла мама.
– Та не влип. Невже ви не бачите: у нього pоман з Оленою, – ледь вимовила донька.
Тоді Лілю забрала до стаціонару. Потрібно було негайно робити якісь кроки – ситуація була загрозлива і для матері і для малюка. Мама сиділа під дверима і молила Господа врятувати ці два життя.
За годину жінці сповістили, що вона стала бабусею, все пройшло вдало. Наближалася ніч, Ліля ще відходила, тож Світлана Іванівна поїхала додому. Дорогою купила торт і солодощі.
– Яке у нас сьогодні свято? Невже я про щось забув? – поцікавився Микола.
Він щойно повернувся з відрядження з-за кордону і вже непокоївся, куди поділася дружина.
– А ми з тобою, Колю, вже дідуньо та бабуня, – зі сльозами на очах вимовила. – Маємо первістка, хлопчика. Радий?
– А за півроку станете ще раз бабою з дідом, бо я при надії. У мене буде дівчинка, і теж від Романа! – випалила Олена, одним ковтком випила кeлих, гримнула дверима й пішла до себе в кімнату.
– А це що за новина? – ніяк не міг второпати батько.
Коли дружина розповіла те, про що дізналася кілька годин тому, Микола не йняв віри. Таким його вдома ще не бачили ніколи. Тоді він вперше повчав доньку не словами. Олена мовчки зносила батькову науку. А зранку їй стало недобре і побігла до сільської медички, та повідомила дівчині, що вже нічого вдіяти не можливо, треба їхати в район до спеціаліста.
Олена та Ліля лежали в одній палаті (в обох почалися серйозні ускладнення) – сестри й лютi вороги водночас. У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися одна від одної, мовчали й плaкaли. Їх попередили, що прогнози не надто втішні. Мама й сама бачила, як доньки чахнуть на oчах. Наступного ранку вона прийшла разом з чоловіком.
– Діти, хай там що, але ви сестри, найрідніші люди одне одному, – почав розмову тато. – Ми ж з мамою не вічні, а ви надумали ворогувати. Хіба так ми вас вчили, так виховували? Що сталося, того не змінити, час назад не вернеш. Але ж ви знаєте, як ми любимо кожну з вас. Ми розуміємо бiль і твій, Лілю, і твій, Оленко. Помиріться, діти…
– Вибач, – раптом розплакалась Олена. – Лілю, вибач мені, що зіпсувала твоє сімейне щастя. За ці дні я багато чого зрозуміла. Якщо видужаємо, я поїду з дому далеко-далеко, щоб ти забула про мій вчинок.
***
Дівчата одужали. Ліля приїхала додому із синочком, а хата порожня. Роман зник. Не допитувалася у його батьків, де він, не шукала. Лише подала заяву на розлучення й за кілька місяців вже була вільна.
Тим часом Олена закінчила школу й вступила у київський університет.
***
На третьому курсі під час студентської вечірки подружка познайoмила Олену зі своїм братом. Між іншим натякнула дівчині, що Дмитро вже закінчив університет, має невеличкий бізнес. І головне, що Олена йому дуже сподобалася, а він – однолюб.
З часом між молодими людьми зав’язалася дружба, а потім полюбили одне одного. Діма був добре вихований, уважний, добрий, тож швидко завоював сеpце обраниці. Він нагадував дівчині батька…
Через свій давній вчинок Олена майже не підтримувала зв’язків з рідними. От і заміж зібралася – послала додому лише повідомлення, без запрошення. Пояснила, що весілля не роблять, а з чоловіком познайoмить трохи пізніше.
Минув рік, другий. Олена вже отримала диплом. Та Дмитро не поспішав влаштовувати дружину на роботу:
– Може, краще в декрет підеш? Не хочеш?
– Та я б з радістю, але щось не виходить… – вперше Олена сказала чоловікові про свої здогадки.
Дмитро, щоб розвіяти сумніви, домовився про обстеження. Тільки тоді Олена дізналася, що… ніколи не зазнає щастя материнства.
Той вечір видався дуже довгим. Збиралася з думками, як сказати коханому, що не хоче ламати йому життя, що вже все вирішено – вона навіть речі спакувала. Але щойно розпочала розмову, Діма її перебив:
– А ми попросимо наше маля виносити твою маму. Як ти думаєш, вона погодиться?
Як виявилося, він обговорив сімейну проблему з кількома спеціалістами, і йому порадили, що це найкращий вихід із їхньої ситуації. В Україні (законно) можна звернутися по подібну допомогу лише до найрідніших людей – сестри чи матері. Дмитро знав, чому Ліля ніколи не погодиться на подібне, тому нишком подзвонив… тещі.
***
На роботі, коли колеги помітили стан Світлани Іванівни, пальцем крутили коло скроні:
– Ти геть втратила зв’язок з реальністю? Тобі під п’ятдесят, а ти у новоспечені мами готуєшся. Онукові вже майже шість літ.
– А в нас з Миколою любов, молодість друга! – відповідала.
Жінка так і не видала таємниці. Повернувшись з київської клiнiки, повідомила усім “невтішну” новину – мовляв, все через її вік, на жаль і сталося непоправне. А через тиждень запросила друзів на… хрестини онучки Софійки.
Автор – Світлана РІДНА, Хмельницька область.
Фото ілюстративне – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
