Breaking News
Увечері наступного дня Надія, ошатна та гарна, з хвилюванням переступила поріг зазначеного закладу. Звичайно, вона дуже хвилювалася — а раптом він маленький, товстий чи лисий. Як тоді йому відмовити
Мама засмутилася. Допила свій чай і пішла з нашого дому. Три дні не приходила в гості. І я не йшла. Зате Остап з Юрком навідувались. Принесли їй продукти, випили чаю. А ввечері вмовляли мене піти до неї помиритись
В селі жаліли Оксану, що так собі життя спаскудила, але вже не стара діва, бо дитина – то надія і радість. Але ніхто вже її заміж не візьме. Так, ніби, її перед тим хапали
Я випадково клацнула лайк хлопцю з однією фотографією. Зазвичай так не робила, але відмінити вже не можна було. Я вирішила, що то так треба і ми поїхали до торгівельного центру
Любов Василівна рушила до ванної кімнати. Вона вже взялася за дверну ручку, коли почула з ванни щось підозріле. Шурхіт та інші звуки
Життєві історії
Оленка бігала від палати до професора. Під вікнами районки вже чекала машина, аби перевезти недужу Килину Сергіївну у приватну і дуже дорогу клініку з найкращими спеціалістами, а її мама не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять буде все оплачувати два рази з каталки намагалась втекти. Ніби і доросла людина, а поводить себе мов дитя

Побачивши зятя Килина Сергіївна зойкнула і сповзла по стіні. Славко кинувся підіймати майбутню тещу, але та дивлячись каламутними очима повторювала: «Це ж ти. Це ж через тебе я тоді!». Договорити не змогла, довелось викликати швидку.

Оленка бігала від палати до професора. Під вікнами районки вже чекала машина, аби перевезти недужу Килину Сергіївну у приватну і дуже дорогу клініку з найкращими спеціалістами, а її мама не погоджувалась, хоч плач. Ледь говорити могла, а зрозумівши, що саме зять буде все оплачувати два рази з каталки намагалась втекти. Ніби і доросла людина, а поводить себе мов дитя.

Поговорити і дізнатись чого при погляді на Славка тій стало аж так недобре, теж не можна – плаче і край. Професор просив не турбувати, бо дуже вже сильне у неї потрясіння. Три дні знадобилось аби Килина Сергіївна прийшла в себе і нарешті змогла без сліз хоч слово мовити.

Знала жінка, що донька в місті зустріла дуже і дуже хорошого парубка. Та й який парубок, мужик уже сорок з чимось має. Її донька все кар’єру будувала, не до створення сім’ї їй було, а молодик теж бізнес свій розкручував. Знала Килина, що при гарних грошах зять і раділа за свою дитину. Не доведеться їй, як Килині колись свої колготки на дитину перешивати, та вставляти у куплені на два розміри більші доччині туфлики вату, аби дитина два роки могла ходити, бо й не знала, чи заробить ще.

Усе її Оленка зятя не везла знайомитись. Уже зібрались уже й виїхали, а тут якась халепа, чи у нього на фірмі, чи у неї на роботі. А оце якраз у неділю таки приїхали, хоч і без попередження. Хотіли сюрприз Килині зробити. Ну що ж, зробили! Але ніхто з того не радів.

— Мамо, ну ти чого нас так лякаєш? – щебече Оленка. – І чого не захотіла до найкращих спеціалістів їхати? Дитячий садок, чесне слово. Від тебе такого не чекала.

— Сядь, доню і слухай. Твій оцей Славко… Не дозволю, аби були ви в парі. Не людина він доню. Багато кому лиха наробив, а найбільше мені. – жінка перевела подих. Донці в очі старалась не дивитись, бо ж зараз буде руйнувати її життя, – Ти пам’ятаєш я розповідала, як наш бус із такими ж, як я нелегалами десь у горах спинила машина і обібрали нас тоді до нитки. Так, ось. Головним у них твій Славко був, донечко. Це через нього я оте усе пережила.

Оленка остовпіла. Обличчя одразу стало білим, бо ж зрозуміла усе усе, що мама зараз мала на увазі. Років з двадцять назад втомившись від постійного безгрошів’я її мама подалась до Італії. Зараз заробітчанам легше, а колись пробирались без документів і віз. Позичила мама тоді чималу суму, бо потрібно було віддати за дорогу і мати з собою, аби там на місці отримати роботу. Перестрічали тоді наші буси спортивної статури хлопчаки і всі хто їхали мали їм заплатити. Але мамі особливо не пощастило. Їх там залишили без нічого абсолютно. Приїхавши до Італії її мама ще два роки жила безхатченком, доки хтось не зглянувся і не відвіз до однієї з наших церков. Там уже наші Українки допомогли з усім: влаштували на роботу, одягли і нагодували. Ще два роки мама віддавала борги, бо гроші брала під проценти.

Ввесь той час Оленка жила у тітки, яка їй кожен шмат хліба рахувала. Ще з ранньої весни і до пізньої осені повинна була Оленка тітці усі городи обробити, на полі буряки і соняшник з тіткою сапати, бо « й так маю своїх два роти, а Килина, ще своє підкинула».

Але навіть не це найгірше. Знала Оленка, що першою ж справою, яку зробила мама повернувшись додому, був похід до місцевої чорної ворожки. Ішла туди Килина з єдиною метою: зробити так, аби отой хто їх тоді перестрів і обібрав, пожалкував, що на світ з’явився. Аби і діти і онуки його не мали спокою на цім світі. Грошей Килина не жалкувала. Просила стару зробити найчорніше найсильніше.

Оленка поволі підвелась. Тримаючись за стіну вийшла з палати. Вони з Славком не просто так їхали до матері. Оленка була при надії. У них буде двійня. Двійко дітей від людини, яку вони з мамою згадували лиш лайкою. Двійко дітей, яким рідна бабуся наврочила.

Оленка навіть плакати не могла. Як же ж жити далі?

Як?

Автор Анна Корольова.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page