Ми познайомилися 31 грудня минулого року. Чоловік стояв переді мною в черзі в касу суперкмаркету. Однією рукою він штовхав перед собою візок, до верху набитий новорічними продуктами до столу, а іншою притискав до вуха телефон.
– Так, так, так …. Ага … Купив. Так …. – відповіді його не відрізнялися ні різноманітністю, ні емоціями.
– Одружений .. – чомусь з сумом подумала я, роздивляючись далеко не юний і навіть не молодий профіль чоловіка.
Завершивши розмову, він засунув телефон в кишеню, але, мабуть потрапив не в потрібне відділення і в останню секунду я підхопила апарат, який ледь не впав на кахельну підлогу.
— Візьміть, це Ваш – я простягнула телефон, доторкнувшись до його плеча.
А далі …. Як у старому кіно: він повернувся і у мене 60-річної, аж подих перехопило.
– Ого !! – знітилась я. – Воно мені треба ?! Для чого козі баян на старості років?
Втім, коза то була, а ось баяна не було. Чоловік мило подякував потоптався на місці і пішов своєю дорогою. Однак, як виявилося – не зник, а чекав на виході.
– Давайте познайомимося!.- сказав чоловік. – Я-Дмитро.
– Рита..- слухняно відповіла я і тут же продиктувала свій номер телефону, про який він попросив.
– До зв’язку! – лаконічно кинув він і, не обертаючись пішов геть.
– Звичайно забуде … – дивилася я услід. – Та й на краще це. Навіщо ж мені він: чийсь дідусь, батько, чоловік швидше за все.
Увечері, закривши двері за сином з невісткою, які вирушили до старшого сина, я наспівуючи, із задоволенням прийняла душ і з чистим обличчям і чистою совістю приготувалася зустрічати самий незвичайний Новий рік в моєму житті, майже забувши про зустріч біля каси.
Незвичайний – тому що в цілковитій самотності, без передсвяткової суєти по нарізці салатів, без вибору нарядів, зачіски, макіяжу.
Слід визнати, що право зустріти Новий рік саме так мені довелося відстоювати пояснюючи усе сотні разів дітям і подругам. Звичайно ж у мене на журнальному столику і в холодильнику стояли два набори: один для себе, а другий – черговий, на випадок “А раптом когось принесе …”.
Люди! Я навіть не підозрювала, яка ж краса в новорічний вечір нікуди не поспішати, нікому нічого не бути винною і тихо собі сидіти на дивані.
І я зробила так, як я хотіла та побажала моя душа – прийнявши душ, загорнулася в білий пухнастий халат, залізла з ногами в крісло і блаженно, потягуючи шипучий напій, почала клацати пультом у пошуках “Іронії долі”.
І раптом дзвінок мобільного.
– Привіт.- в середині ухнуло, я відразу ж впізнала приємний баритон чоловіка з “літаючим” телефоном. – Це Діма. Ми сьогодні з вами познайомилися. Я хотів вам подякувати за врятований новий телефон. Можна до вас заскочити?
– Так будь ласка. – розгубилася я і продиктувала адресу.
– Тільки я не один буду – вибачаючись додав Дмитро. – Пустите?
– Звичайно, заходите. – ввічливо сказала я.
– Ось це подяка! – несло мене від обурення. – Я від своїх ледве відговорилась. А тут, якусь чужу тітку пригощати, стрибати навколо неї, розважати.
Спочатку я кинулася до дзеркала і косметички, щоб привести себе в порядок, і хоча б позначити губи, брови, очі, розпрямити вічні кучерики. А потім раптом передумала – нехай задовольняються природною зрілою-перезрілою красою. Все одно дружину Дмитра мені, сірій мишці, напевно, не переплюнути! У такого чоловіка не може бути непоказною дружина.
– Швидше б прийшли, та пішли – думала я, одним оком спостерігаючи за екраном телевізора. А то найцікавіше пропущу .
Дзвінок у двері. Я пішла відчиняти і аж підскочила, бо на мене дивилась величезна чорна собака.
– Пробачте. Не переймайтесь. Це Тимофій. Він дуже добрий. Ну я ж казав, що буду не один, – посміхався Дмитро, намагаючись відтягнути велелюбну собаку від мене.
Я заглянула за плече чоловіка, вишукуючи намальовану в моїй уяві шикарну блондинку. Хоча, за моїми уявленнями красуня-дружина повинна висіти на сильному лікті Дмитра, а не скромно стояти за чоловічим плечем.
Однак на лікті у Дмитра ніхто не висів. Дивно …
А я, як остання дивачка, в банному халаті, в в’язаних шкарпетках без краплі макіяжу на блідому обличчі, обрамленому смішними баранячими кучерями, стояла в розгубленості, нічого не розуміючи.
– Щось не так? – запитав Дмитро. – Ми не до місця?
– А де дружина? – ледь мовила я, а в голові промайнуло,- Невже ??? Неодружений?!!
– А немає у мене дружини. Давно. – трохи сумно відповів чоловік. – Була…
– А продукти сьогодні я купував сестричці, – побачивши сумнів в моїх очах, уточнив Дмитро.
Він зробив крок до мне обережно взяв моє ненафарбоване обличчя в обидві долоні і дуже уважно подивився в очі, зазирнувши при цьому в саму душу.
– Ти красуня – явно збрехав він, дивлячись в мої “роздягнені” очі (хоча може бути він зовсім не обличчя мав на увазі). – Я там, біля каси раптом зрозумів, що ти… Моя остання електричка.
– Ну нічого собі! – обурилася було я. – Ще паровозом назвав би, або трамваєм …
Але тут же осіклася ..
Тому що і мені тут же здалося, що він, цей чоловік з “літаючим” з телефоном, теж можливо моя “остання електричка”.
Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.