Таміла рано вийшла заміж, ще й двадцяти років не мала. Подруги відмовляли дівчину, запевняли, що Ігор їй не пара, бо ж бабій, яких мало, ще й випити любить. Та де там! Навіть слухати не хотіла. Це дівчата просто заздрять, що такого красеня відхопила. Не одна ж дівка зітхала, дивлячись на Ігоря, коли той чекав після роботи Тамілу на прохідній швейної фабрики, де вона працювала. Тож невимовно тішилась, бо серед такої кількості красунь він вибрав саме її – зовні не надто привабливу. Єдине, чим пишалась, – тоненька талія та великі світло-сірі очі, що аж променились ясним сяйвом радості.
За місяць до весілля привезла нареченого в село знайомити з батьками. Тато відмовчувався, а мама вибрала вдалий момент і тихцем зашепотіла, хитаючи головою:
За матеріалам – Гліф. Автор – Ірина Ясінська.
̶ Не сподобався він нам, доню. Не щирий, очі лихі. Здається, і жартує, і усміхається, але все якось ніби з примусу. Подумай добре, перш аніж поєднати з ним свою долю. Добре подумай, доню.
Та хіба ж воно думалось? Та й навіщо забивати собі голову всілякими дурницями? Основне – Ігор її кохає. Кожна зустріч – мов казка. Щодня – квіти, цукерки, прогулянки вечірнім містом. А ночі… У його обіймах забувала власне ім’я.
Подруги, з якими ділила кімнату в гуртожитку, не раз дивувались щедрості її нареченого, називали багатієм. Так чи ні, але він уже два роки очолює один із цехів машинобудівного заводу і з керівництвом у гарних стосунках, бо до його думки прислухаються. Такий працівник – на вагу золота. Тож і премії, і позачергове житло.
Перспективний наречений. Після весілля пішла в невістки. Новобудова, в якій Ігор мав отримати квартиру, була ще незавершеною, тож довелося тіснитися в помешканні його батьків. Свекруха з перших днів дала зрозуміти Тамілі, що вона тут ніхто і звати її ніяк. Спершу терпіла, мовчала, ковтала всі дошкульні слова й образи. Терпець увірвався лише тоді, коли помітила, що зі скриньки, де тримала заощадження, зникла частина грошей.
– Ти брав? – запитала в Ігоря.
– Ні, – здивовано розвів руками.
А за вечерею насуплений Ігор поцікавився в матері:
– Ти брала в нас гроші зі скриньки?
Аж підскочила, розчервонілась від злості.
– То це ви з мене злодійку робите? Прийшли на все готове, ще й осмілюєтесь звинувачувати?
Ігор люто пожбурив ложку на стіл і коротко кинув молодій дружині:
– Збирай наші речі, переночуємо в мого друга Володьки.
Того ж вечора вперше за весь час вилив Тамілі свою душу.
– Мати завжди любила гроші понад усе і всіх. Навіть коли бабуся, батькова мама, занедужала, то не дала грошей на обстеження. Сказала, що їй усе одно час, бо вже своє віджила. І мені жодного разу не давала кишенькових, мовляв, дитині гроші не потрібні. Знаєш, як було соромно перед однокласниками, коли всі на великій перерві бігли їсти морозиво, а я в класі сам залишався! Тільки коли на свій хліб пішов, тоді почав по-справжньому жити.
Уже за тиждень молоде подружжя винайняло житло і переїхало туди жити. А згодом Ігор і Таміла дізнались, що незабаром стануть батьками. Радістю просочилась кожна шпаринка родинного гніздечка, кожна клітинка. Віднині вони – справжня сім’я.
Донечка Софійка принесла в оселю ще більше втіхи. Але незабаром Таміла почала помічати, що чоловік став байдужим. Відвертався до стіни й засинав. А нещодавно взагалі прийшов додому напідпитку й аж після опівночі. На її німе запитання в очах лише розвів руками і промуркотів, ледь приховуючи задоволений вигляд:
– Пробач. На роботі – аврал, довелося затриматись.
Хіба ж міг він розповісти, наскільки пригнічений сірою буденністю сімейних клопотів, постійним плачем дитини та зовнішнім виглядом дружини, тоненька талія якої сховалась під складками зайвих кілограмів, яких Тамілі ніяк не вдається позбутися? Як міг сказати, що понад усе хоче гульнути з друзями та заскочити до якоїсь дівки? Хоча б до Любки, яка вже місяць не дає йому проходу.
А сьогодні він не стримався і просто в кімнаті, де прибиральниці складають своє робоче знаряддя, без зайвих розмов зробив все про що й мріяв. Але ж і гаряча штучка ця Любка! Гарно одягнена, напахчена. Не те що Таміла – зовсім припинила за собою стежити. Волосся борщем та котлетами пропахло, а сама із халата й капців не вилазить. Ні! Він так більше не може. Прагне скоромного, бо пісне набридло.
Що не день, то гірше. Ігор приходив додому посеред ночі, а то й над ранок. Таміла терпіла, доки вистачало сили. Та одного дня не витримала й зібрала речі. Лише в двері, а на порозі – свекруха.
– Куди зібралась? – пронизала її поглядом.
– Додому. Туди, де мені завше раді.
– Я думала, що твій дім біля чоловіка.
– Досі був. Але Ігор сам усе зруйнував, – схлипнула гірко.
Його мати майже силоміць вихопила з її рук Софійку і попрямувала до кухні.
– От що, невістко: наслухалась я про Ігоря, тож прийшла до тебе порозмовляти. Ти не зважай на його вибрики. Переказиться. Ліпше не тікай, а приведи себе до ладу. Коли востаннє на себе у дзеркало дивилась? Ні зачіски, ні макіяжу. Сходи в перукарню, зроби модну стрижку, підтягни живота, бо вже талії не видно. Не такою тебе Ігор покохав. Сама винувата, що в гречку скаче. Тож маєш довести, що ти найкраща, щоб боявся тебе втратити.
Таміла не знала, чи гніватись на свекруху, чи дякувати їй за пораду. Але того ж дня подалась у перукарню і пробіглась крамницями. А ввечері зустріла чоловіка в гарній сукні та з елегантною зачіскою. Ігор аж остовпів, побачивши дружину за вишукано сервірованим столом.
– Що за свято? – здивовано поцікавився.
– День нашого кохання, – прошепотіла й пригорнулась до нього.
Усе знову стало на свої місця. Укотре переживали медовий місяць. Таміла схудла, і в неї з’явилась колишня осина талія, жінка позбулася звичних халатів, надаючи перевагу привабливому одягу, від вигляду якого Ігор шалів. Тепер він мчав додому мов на крилах, жодної миті не затримуючись на роботі. Кожна день із дружиною ніби перший, кожен дотик – щастя. Відкривав для себе нову Тамілу – розкуту і веселу, сповнену нестримного магнетизму й загадковості.
Софійці минуло півтора рочку, як у їхню оселю неочікувано постукала бiда.
Свекор із молодшою донькою та зятем довго тупцяли біля дверей їхнього житла. Не наважувались увійти, тамували хвилювання. Урешті таки подзвонили у двері. На порозі уклякла Таміла. У очах – ледь приховане питання:
– Що таке? Чому посеред ночі? Ігор.
– Немає, немає більше Ігоря! – вигукнув свекор.
Вона повільно сповзала стінкою. Не пригадує, як опинилась на ліжку. До тями привів тільки голос донечки.
Напередодні, ніби передчуваючи лихо, Таміла просила не йти в нічне чергування. Не послухав. Згодився підмінити товариша, який поїхав до родичів на весілля. Якби ж було знати, що трапиться невідворотне.
Таміла зайшла до кухні, щоб допомогти кухаркам. Жінки замахали на неї руками.
– Сядь, дитино! Ми самі впораємось. Біла он, як стіна, ледь на ногах тримаєшся.
Сіла. До кухні зайшла свекруха. Зміряла її повним осуду поглядом.
– Чого розсілася?! Мій син он лежить, а ти тут відпочиваєш? Іди он на столи розставляй їжу. Незабаром люди посходяться на поминки…
Усі вражено перезирнулись. Старша із жінок сердито шикнула на неї:
– Чого ти сердишся на дитину? Чи вона винувата?
Свекруха вмовкла, але злості в очах тільки побільшало.
Декілька перших місяців удівства для молодої жінки минули, мов у тумані. Мало тямила й відчувала. Здавалось, ніби й сама не тут, неначе більша частина її відійшла разом із коханим у засвіти. Водила Софійку в садочок, ходила на роботу, нічого навколо не помічала. Навіть те, що квітом і зелом шумувала пахуча молода весна. Було байдуже. А якось випадково зустріла Ігоревого колегу з роботи Бориса.
– Обжили вже нову квартиру? – поцікавився той після звичного обміну фразами.
– Яку квартиру? – не зрозуміла Таміла.
А все виявилось банально простим: свекруха отримала чималу виплату зі страхування, яку Ігор чомусь оформив на матір, і велику допомогу від заводу, бо почала лякати директора судовою тяганиною, а, крім того, ще й колеги зібрали немалу суму на прощання. Усі ті кошти вона пригребла собі, а Таміла не знала про це. І це в той час, коли та вишкрібала останні копійки, щоб купити Софійці черевички, щоб дитина не зосталась босою, адже всі їхні з Ігорем заощадження витратила на похoвання.
– Його мати хвалилась, що придбала в кооперативі для вас двокімнатну квартиру, – почав ніяково переминатися з ноги на ногу Борис, уже розуміючи, що бовкнув зайве.
Таміла навіть виду не подала, наскільки збентежилась. Чемно розпрощалась і попрямувала у протилежному напрямку. Сьогодні доведеться трохи запізнитися на роботу.
Двері відчинила свекруха. Недобрим поглядом зміряла непрохану гостю з голови до ніг.
– Чого тобі?
– Прийшла спитати, коли пакувати пожитки, щоб переїздити в ту квартиру, що ви нам із Софійкою придбали.
– Що ти хочеш?! Чого домагаєшся? Так, я купила квартиру! Але не тобі там жити. У мене ще є донька, а незабаром й онук буде. Вони – мої рідні. А ти хто? Невістка – чужа кістка. Йди звідси й не смій потрапляти мені на очі. Якби Ігор одружився з донькою директора заводу, яка за ним мліла, то був би тут, на цім світі і в маслі катався. Це ти винувата, що його вже немає! Усе життя йому зіпсувала!
Таміла стрімголов мчала сходами, а в спину летіли злісні слова. За що? Чому? Що поганого вона зробила?.
Наступного дня Таміла звільнилася з роботи, спакувала речі й залишила це місто назавжди.
Біля батьків відігрілась і душею, і серцем. А незабаром зустріла іншого чоловіка. Дмитро виявився порядним та чуйним, прикипів усім серцем і до Таміли, і до Софійки. Донечка також горнулась до нього. Згодом Таміла та Дмитро стали на рушничок щастя, надбали ще двійко спільних діточок. Живуть як одна душа, мають власну невеличку крамничку в селі, чимале господарство. А що важливо – Дмитрова мати називає Тамілу донею і суворо наказує синові шанувати й берегти дружину.
– Назвав її своєю жінкою – не забувай про те. Бо пару нам сам Господь підбирає. А тут Він тебе, сину, не обділив. Дай, Боже, кожному таке щастя, яке ти маєш, – не раз наголошує, хитаючи головою. – Бережіть одне одного, діти, любіть, навіть поглядом не дозволяйте образити. Буде в сім’ї лад, то й усе гарно вдаватиметься, кожна справа вагу матиме. Я знаю, що кажу, бо вже вік прожила, щось та й тямлю в цьому світі.
Фото – ілюстративне.
