Життєві історії
Пам’ятаю, як моя свекруха строго вичитувала своїй веселій вісімдесятирічній сестрі за те, що та за три дні здійснила мрію, що раптово спалахнула в її помислах: поміняла сумовитий старий білий унітаз на неземної яскравості і блиску – бірюзовий

Ну, типу, куди під старість років таке баловство, марнотратство, і нескромність

Та не знітилася, і в очікуваний сором не впала.

Її відповіді я стоячи аплодую і зараз:

– Знаєш, Ніно, навіть якщо мені судилося рівно один раз посидіти на цьому троні, я не стану думати, що покупка себе не виправдала!

Вона виправдала себе вже тоді, коли я від душі веселилася в господарському, де красені-консультанти показали мені бразильський карнавал унітазів!

І я не збираюся збирати собі на на останню путь, тому що хто-небудь та закопає, а ось занапастити своє життя, скнарністю, і дотримуючись всіх правил, можна і без унітазу.

Тому – йди в пень!

Ні, це не було грубо, друзі мої.

Це було просто і зрозуміло.

Жити, поки живеться.

Виконувати бажання – поки бажається.

Любити – поки любиться, ось так треба.

А то нудить вже від цілей, мотивацій, “кращих версій зі шкіри вилізли себе самих”, тупих марафонів за єдиним для всіх щастям.

Щастя – всередині.

Там же, де і свобода.

І тільки щасливі цією свободою люди розуміють, що занадто серйозно з цим життям не можна.

Автор: Лiля Гpад.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page