Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Перестали вони розуміти один одного. Його дратувало, що дружини до пізнього вечора, а то й у вихідні немає вдома. Вони припинили разом вечеряти, та, власне, ні обіди, ні вечері вона вже й не готувала. Коли поверталась, то думками ще була на роботі. А йому хотілося, щоб Олеся була поруч

Андрій і Олеся нещодавно відзначили срібне весілля. Доньки вивчились, повиходили заміж, жили окремо. Між подружжям завжди панували злагода, взаєморозуміння. Та останнім часом наче холодом повіяло. Щось змінилося у стосунках, надломилося.

За матеріалами – Вербиченька.

Вона цілими днями пропадала на роботі — заробляла. І ніби забула про головне: те, що називається сімейним щастям, не можна купити навіть за великі гроші. І перестали вони розуміти один одного. Його дратувало, що дружини до пізнього вечора, а то й у вихідні немає вдома. Вони припинили разом вечеряти, та, власне, ні обіди, ні вечері вона вже й не готувала. Коли поверталась, то думками ще була на роботі. А йому хотілося, щоб Олеся була поруч.

Справді, в метушні буднів і сірих днів ми забуваємо один про одного, навіть якщо і перебуваємо в одній квартирі. Сердечним розмовам віддаємо перевагу спілкуванню з телевізором, нам ніколи зателефонувати, ніколи вислухати. Порадити, поспівчувати…

Андрій почав ревнувати. Вони часто сперечатися, виплескували образи, не розмовляли, затим мирились, бо не могли один без одного. А потім він запив, і вона прогнала його. А коли він перебрався до матері, пити перестав… Іноді цікавився, як у неї справи, вона ж виплакала всі сльози і чекала, що він покличе її, бо самій попросити його повернутися не дозволяла гордість.

Згодом не стало її бабусі, яка жила на Черкащині, і залишила їй у спадок свій будиночок. Раніше вони часто туди їздили. Неподалік хати річка, ліс — чарівний куточок її дитинства.

Вересень уже господарював у лісах, садах, полях і на городах. Бабине літо! І Олеся попросила Андрія відвезти її в село зібрати пізню городину, яблука. Домовитись із сусідкою приглядати за хатою, поки знайдеться покупець.

Він погодився, бо любив там бувати, любив, як і вона, збирати гриби… Коли їхали, потихеньку розмовляли, згадували бабусю Марію, милувалися першою позолотою гаїв, лісочків.

«Десь читала, — сказала Олеся, — що на планеті понад усе люблять повернення літнього тепла. Усі радіють бабиному літу. А бабуня вчила, що ось коли треба відправлятись у ліс — настає чудова пора для збору грибів. Сонце не так сліпить очі, листя ще не повністю покрило землю. Шукати лісові скарби — одне задоволення».

Він із теплою усмішкою поглядав на неї.

Викопали буряки, моркву, які ще навесні сіяла бабуся, зірвали кілька відер антонівки, яку колись прищепив дідусь, прибрали на могилках дорогих людей…

— Ну що, в ліс? — запитав Андрій.

— Обов’язково! — відповіла весело.

В лісі було прохолодно, але сонце трохи припікало. Пахло хвоєю і прілим листям. На пеньках і повалених деревах було повно опеньок. Великі, перерослі, з блідо-коричневими капелюшками і зовсім маленькі, молоді і свіжі, вони росли, як завжди, родинами. Він обережно зрізав їх. Кошики наповнились швидко, за годину. Потім вона побачила калину, обсипану яскраво-червоними, майже прозорими ягодами. Зрізали кілька великих і тяжких кетягів. Сіли на повалене дерево відпочити. Олеся зняла з голови хустину.

— Їхати зовсім не хочеться, — вона підставила обличчя лагідним сонячним променям.

— І справді, чудово! А повітря яке! А ліс! — погодився він. — Може, не продаватимемо хату?

— Не будемо, — задумливо відповіла.

— Ти зараз схожа на калину, така ж гарна, — Андрій міцно обійняв її.

Серед лісу дихалось привільно, думалось просвітлено, легко. На душі панували такі спокій і злагода, що їм хотілось обійняти велетенського дуба, притулитись до білокорої берізки та приголубити весь світ. Таке находить хіба в годину душевної рівноваги, коли ти у повній гармонії із самим собою, зі світом, із природою.

— Вибач мені, я тебе кохаю.

— А я без тебе жити не можу…

Автор – Любов Матвієнко.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page