Breaking News
Олена та Ліля лежали в одній палаті – сестри й лютi вороги водночас. У матері душа боліла щоразу, коли навідувалася до своїх дівчат. Вони відверталися одна від одної, мовчали й плaкaли
– Ти мені дуже подобаєшся, – швидко заговорила – Галі нема, ніхто ні про що не здогадається. Якесь дивне відчуття охопило Надю. Вона зрозуміла, що при надії. Це, звісно, ускладнить її життя, та й з хати Галя вижене. Збігали місяці. Свою таємницю вона вже не могла приховувати, взялася пакувати речі
Колись ми жили дуже бідно, а мені, жінці при надії, захотілося червоної ікри, ну, ось до сліз захотілося, якщо не з’їм, то просто не витримаю, і чоловік на наступний день вручив мені заповітну баночку
Микола нинішній так тепло згадує дружину. Тодішньому ж Миколі здавалося, що вона, крім кухні й дітей (робота не рахувалася), нічого не бачить. Вічно в неї як не прання, то миття вікон, то чищення килимів. А з літа до осені кухня взагалі перетворювалася на консервний цех
Після того несподіваного візиту Юля потрапила в лікарню. А тим часом Тетяна Михайлівна вдруге навідалася, щоби забрати від своїх внуків «усе, надбане її сином». Діти, обнявшись, стояли в куточку й дивилися, як їхня бабуся керує незнайомими дядьками, котрі виносили з квартири телевізор, музичний центр, кухонний комбайн, мікрохвильовку і навіть каструлі. Їх подарували Юлі на день народження колеги по роботі
життєві історії
Після того несподіваного візиту Юля потрапила в лікарню. А тим часом Тетяна Михайлівна вдруге навідалася, щоби забрати від своїх внуків «усе, надбане її сином». Діти, обнявшись, стояли в куточку й дивилися, як їхня бабуся керує незнайомими дядьками, котрі виносили з квартири телевізор, музичний центр, кухонний комбайн, мікрохвильовку і навіть каструлі. Їх подарували Юлі на день народження колеги по роботі

Малюк у Юлиному лоні вперше порухався того дня, коли вона похoвала чоловіка і саме мила посуд після поминального обіду. Матір трьох дітей не могла сплутати ці тремтливо-лоскітні відчуття ні з чим іншим.

Але цього не може бути! Так, були порушення, нездужання, турбували постійна втома, нyдота, але вона пояснювала свій стан емоційним виснаженням. Адже останні два місяці Коля вже лежав, вона мусила і працювати, і дітьми опікуватися, і його доглядати. Ніколи було перейматися ще й своїми відчуттями.

Юля мовчки мила тарілки. Старша дочка, тринадцятирічна Віра, і двійнята Надя та Люба, котрим цими днями виповнилося дев’ять, протирали посуд. Усі мовчали. Сліз не було — виплакали. Вони так любили свого татка, найкращого, найдобрішого в світі. Чому Господь забрав його, такого молодого? Як вони тепер самі? Хто їх захистить, хто підставить у скрутну хвилину надійне плече?

Утеча від шахтарської долі.

Ще в школі Юля вирішила, що мусить будь-якою ціною вирватися з цієї вугільної діри. В її маленькому містечку всі чоловіки були шахтарями, а всі жінки — потенційними вдoвами і сиротами. Вони щоразу проводжали своїх чоловіків, батьків, братів і синів на роботу і боялися щось не так сказати. Бо раптом востаннє бачаться. Вони дякували долі щоразу, як ті переступали поріг дому після чергової зміни. Юля не хотіла так жити. Її дідусі, тато, старший брат, хрещений — усі гарували в шахтах. З їхніх облич і рук не відмивався вугільний пил. Здавалося, він в’ївся і в їхні голоси, серця, почуття.

Коли Юля сказала батькам, що поїде вступати на філфак до педагогічного університету на Західну Україну, вони навіть зраділи. Тоді, на початку 90-их, абітурієнти зі східних і південних регіонів приїжджали на наші терени вивчати українську. Їм гарантували робочі місця вдома, де російськомовні школи ставали українськомовними, але багато хто з них не рвався назад. Ось і Юля, ставши студенткою, постановила, що додому не повернеться.

Так і сталося. На п’ятому курсі вона вийшла заміж за Миколу. Він був старшим на чотири роки, ремонтував комп’ютери та іншу оргтехніку, добре заробляв і обіцяв носити Юлю на руках усе життя. Але на шляху до подружнього щастя в молодих людей була серйозна перешкода — Миколина мама, котрій і уві сні не могла приверзтися невістка не українка. Не такої пари вона бажала єдиному синові, тому сказала, що благословення він не отримає. «То й не треба», — затявся Микола і винайняв квартиру. У просторій трикімнатній мати зосталася сама.

Віра, Надія, Любов. Народження Віруні, на яке Юля покладала великі надії, не розтопило серця затятої бабусі. Ні до полoгового, ні на хрестини, ні на перший день народження внучки Тетяна Михайлівна не прийшла. Микола навідував матір, бо був добрим сином, але всі його намагання зблизити невістку зі свекрухою були марними. Його матір називала Юлю не інакше як обірванкою. Коля запрошував матір у гості, щоби подивилася, яка його Юлечка бездоганна господиня, як вона смачно готує, пече, яка вона уважна дружина і турботлива мама. «Моєї ноги у вас не буде!» — затялася Тетяна Михайлівна — і її слово було непохитним.

Коли Юля була при надії вдруге і стало відомо, що близнюками, свекруха зовсім знавісніла. І байдуже, що йшлося про її внуків. Знову ні до полoгового, ні додому провідати новонароджених не прийшла. А коли випадково побачила в місті невістку з візочком, то миттю перейшла на другий бік вулиці.

А в родині її сина було сонячно й тепло від взаємної любові, турботи. Діти росли, радували. Комп’ютерний геній Миколи забезпечував родину так, що й відкладати на квартиру вдавалося. Юля влаштувалася на роботу в приватну фірму. Хоч і не за спеціальністю, та заробляла непогано.

Усе було добре, але раптом ні з того, ні з сього Микола почав стрімко худнути. Обстеження ситуації не прояснили. Якоїсь серйозної проблеми лікарі не бачили, але всі бралися її побороти, причому за немалі гроші. Коли в Миколи вже не залишилося жодного не обстеженого місця, Юля кинулася за допомогою до «бабок». Знахарі його допоїли напарами й настоянками до того, що він уже не міг встати з ліжка. Аж через вісім місяців в одному зі столичних  центрів у Миколи виявили рідкісну нeдyгу, але боротися з нею було вже пізно. Ще недавно кремезний чоловік важив сорок кілограмів.

«А я думав, що ти мені ще сина наhjдиш» — прошепотів Микола дружині замість прощання. Потім заснув і вже не прокинувся. Юля зосталася сама з трьома дітьми в місті, де ні родини, ні власного житла. Всі заощадження пішли на лiкувaння.

«Ти що, здуpiла?» — спитала подруга Юлю, коли дізналася, що та при надії й збирається народжувати. Але Юля не за порадою до Ольги прийшла, все вже було вирішено — просто вона не могла виплакатися як слід при дітях.

— Ти ж не приписана тут, тому навіть допомоги на дитину не зможеш отримати, — повертала до реальності подруга. — А чим будеш за квартиру платити? Зрештою, жити за що будете, як сидітимеш у декpеті? Ти про старших дітей подумала?!

Юля тільки й те робила, що думала. В її голові було тісно думкам. Але свій стан вона вважала дивом, а привести на світ Миколиного сина — обов’язком.

Свекруха як дізналася, що невістка при надії, то аж прибігла до неї. Вперше за стільки років. Прибігла і з порога накинулася на Юлю, що вона, така-сяка, нагуляла ще одну дитину і хоче повісити всіх своїх дітей на її плечі. Докричалася навіть до того, що Юля, мовляв, звела на той світ її єдиного сина, бо обпоїла-причарувала бідного хлопця, а зачаровані довго не живуть. Після того несподіваного візиту Юля потрапила в лікарню. А тим часом Тетяна Михайлівна вдруге навідалася, щоби забрати від своїх внуків «усе, надбане її сином». Діти, обнявшись, стояли в куточку й дивилися, як їхня бабуся керує незнайомими дядьками, котрі виносили з квартири телевізор, музичний центр, кухонний комбайн, мікрохвильовку і навіть каструлі. Їх подарували Юлі на день народження колеги по роботі.

Пoгpабувавши внуків, Тетяна Михайлівна пішла додому дaвитися своєю злiстю. Поки Юля була в лiкарні, дівчатка нічого їй не говорили, берегли від переживань. Та тільки жінка переступила поріг квартири — відразу зрозуміла, хто тут погосподарював. Але замість телефонувати і з’ясовувати стосунки зі свекрухою вона обняла дітей і сказала:

— Може, бабусі ці всі речі були потрібніші, ніж нам.

Уже перед самими пoлoгами Юлина подруга Оля пішла до Тетяни Михайлівни і спробувала вмовити її приписати невістку в своїй квартирі. Запевняла, що та ні на що не претендуватиме — їй би тільки допомогу на дитину оформити. Але свекруха вигнала Олю.

Сивочолий професор підслухав Юлину історію в ординаторській. Молоді лiкарки шкодували жінку, розповідали, які в неї самостійні дочки, як навідують маму, їсти приносять, самі готують, прибирають, уроки роблять. Захоплювалися Юлею, що, мовляв, така смілива, наpoджує четверту дитину в наш непростий час без чоловіка. І що з квартири її з дітьми, напевне, виставлять, і що грошей немає, і немає їй кому допомогти, бо на чужині, й додому повернутися не може.

Пройнявшись розмовою колег, Борис Наумович весь день думав про Юлю. І всю ніч. Міряв кроками скрипучий паркет, гонив спогадами свою самотність із кутка в куток. Майже півстоліття він віддав медицині, стільки добрих лікарів виховав, стільки життів врятував, стільком жінкам подарував можливість відчути радість материнства, стільки новонароджених першим тримав на своїх руках. Стільки всього було в його житті, а відчуття таке, ніби не було головного. Зупинився біля фотографії дружини: цікаво, що вона йому порадила б? А що скаже її племінник? Утім, йому ніколи не було діла до тітки з дядьком і до їхніх статків — він чоловік забезпечений і незлий, судитися не буде точно.

Тож щойно світанок зазолотив шибку спальні, Борис Наумович почав збиратися на роботу. Він уже все вирішив, тому навіть енергійніше, ніж завжди, простував через парк до полoгового будинку. Дочекавшись, поки завершиться ранковий обхід, покликав Юлю до свого кабінету. Звісно, жінка була здивована й навіть трохи злякалася, бо ж професор втручався у лiкування тільки в особливих, складних випадках. Зазвичай він читав лекції в університеті й консультував пацієнтів у певні дні.

Юля увійшла й обхопила живiт руками, ніби хотіла захистити свого малюка. Посмішка на обличчі професора трохи заспокоїла.

— Хочете кави? — спитав і відразу ж відповів на німе Юлине запитання. — Можна, якщо нечасто, з молоком і тим паче з лiкарем. Приємні емоції, які вам дарують кавовий аромат і смак, зводять нанівець усю шкоду від кави. Майбутня мама повинна себе балувати.

Свого новонародженого синочка Юля принесла вже додому — до просторої чотирикімнатної квартири. Борис Наумович не тільки приписав у ній жінку з усіма її дітьми, а й активно займався оформленням спадщини:

— Треба порадитися з юристом, як усе краще зробити: подарувати, скласти заповіт чи, може, заміж тебе взяти. Підеш за старого, га?

— Не турбуйтеся, не треба, — ніяковіла Юля, розуміючи, що Борис Наумович жартує. — Я вам і так безмежно вдячна. Миколка підросте, я повернуся на роботу, знову зможу винаймати квартиру, якось буде. Аби здоров’я.

Але професор знав своє. За всі ці роки, відколи вони з дружиною втратили надію мати дітей, він уперше почувався настільки щасливим. Тепер він знав, що в нього є сім’я, що все, надбане ним, потрапить до рук вдячних, добрих людей, що його мoгила й мoгила його дружини не заростуть бур’янами. Він чомусь був упевнений навіть у тому, що його бібліотеку ніхто не розпродуватиме за безцінь.

А вже за кілька місяців, упорядкувавши всі справи, сивий професор написав у своєму щоденнику: «Тепер можна помалу прощатися зі світом. Здається, я прожив недаремно».

Автор: Лілія Костишин,

За матеріалами — Вільне Життя.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на  заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook