Значить, правда. Відчинила двері ширше, не наважуючись взяти тварину на руки. Кіт швидко прошмигнув всередину. І бігом в зал. Ліг в улюблене крісло-гойдалку чоловіка і миттю заснув. А Маруся так і продовжувала стояти, притискаючи до себе кухонний рушник і витираючи гарячі сльози…
Вона весь тиждень плакала. На роботі взяла відпустку за власний рахунок. Не могла навіть на вулицю вийти – ноги не тримали.
Коханий чоловік Іванко, з яким вони з дитячого садка разом були, раптом сильно занедужав. Здоровий, під два метри, веселун, у якого в руках все горить. Ніколи навіть застудою не хворів. А тут раз – надії немає. Кілька місяців лише…
Чоловік менше 50 кг під кінець важив. Маруся намагалася триматися. Все жартувала. Що скоро літо. І вони поїдуть на човні. Будуть на тому березі гриби і брусницю збирати. Картопельку запечуть. Хліба посмажать. І в саду справ повно.
Іван слухав і кивав. Немов погоджувався. Ручки у нього зовсім худенькі стали, слабкі. Ледве торкнувся її долоні і прошепотів:
– Як же ти… Без мене. Треба придумати щось. Треба ж тебе берегти! Маленька ти моя, – Іван судорожно почав покашлювати.
– Ну що ти, коханий, лежи, не можна тобі хвилюватися! Яка ж я маленька? Мені вже 48 років! – схлипнула Маруся.
– Не вже, а лише! – спробував посміхнутися чоловік.
Він такий був. Добряк з гумором.
Два дні провів у забутті, а потім раптом відкрив очі і чітко так наказав:
– Через тиждень, як мене не стане, прийде до дверей, Марусю, білий кіт. Впусти його, він щастя принесе. Скоро ти радіти будеш!
– Ваню! Ти що кажеш? Як не стане? Іванку, я не можу без тебе! – заплакала жінка.
Сама вирішила – чоловік сильно марив. До вечора Івана не стало.
Дітей у пари не було. І бідна жінка місця собі не знаходила. І ось пролунав той дзвінок у двері…
Дивлячись на білого кота, Маруся не могла зрозуміти: чи то випадковість, чи то чоловік щось знав? З майбутнього? Але як?
Кіт прокинувся. Вона боязко присіла поруч. На бездомного не схожий. Доглянутий, білосніжний. І чи то їй привиділося, чи то правда – здалося, що кіт очима та звичками на чоловіка її схожий.
Пішла на кухню, у неї там кисіль варився. Кіт нестямно зам’явкав. Вона йому мисочку налила. Іван теж дуже кисіль любив. Кіт все до останньої краплі вилизав.
– Ти ба… Кисіль, – тільки й прошепотіла жінка.
Так кіт отримав ім’я. У Марусі серце тиснуло останнім часом. І в ту ніч, першу, коли кіт прийшов, вона раптом прокинулася серед ночі і зрозуміла – нема чим дихати. Немов тягар якась. Судорожно стала хапати губами повітря, намагаючись дотягтися до телефону, щоб швидку викликати. Та не змогла. Тільки безсило сповзла на підлогу.
Останнє, що запам’ятала – Кисіль, швидко підбігає до неї і заповзає по руці.
Коли відкрила очі, навколо вирував ранок. Сонячні зайчики стрибали по стінах, наздоганяючи один одного. Нічого не боліло. А в вухо радісно муркав кіт.
Він її не раз ще виручав.
Одного разу Маруся двері не закрила, коли доріжки на вулицю виносила. Все одно ж в магазин йти. І раптом ті розчинилися і чоловік ввалюється. По виду неадекватний, очі дивні. І на неї йде. Вона тільки охнула. А зі стінки в коридорі, де шапки лежать, Кисіль стрибнув. Непроханого гостю майже на плече, кігті випустив. Той завив, кота скинув та й побіг.
Або, коли в черговий раз згадавши чоловіка, жінка заснула, а на плиті чайник, та рушник зверху впав. Кіт розбудив, коли вся кухня в диму була. Нявчав несамовито.
Маруся йому повідок купила. І гуляла з ним. Поступово заспокоюючись. Її бідне втомлене серце сприймало Кисіля не як тварину. А якось посланника від коханого Іванка.
Літнім вечором гуляли в парку. Пізно вже було. Але Кисіль її прямо наполегливо тягнув туди погуляти. І тут на лавці Маруся побачила хлопчика років 10. Він сидів і дивився в одну точку. І така скорбота була в цій маленькій фігурці, що жінка не витримала, зупинилася. Хлопчик плакав. Але побачивши її, витер очі і швидко відвернувся.
Вона поруч на лавочку присіла. Думала, як розмову почати. Раптом допомога потрібна?
І тут Кисіль, зіскочивши з її колін підійшов до дитини. Замурчав, став об руку тертися. Хлопчик підняв очі. Сині, нещасні. І боязко погладив кота. А той його все за шию обіймав.
Розговорилися вони. Хлопчак пояснив, що з притулку втік. Не може там бути. Хоче додому. А дому немає. І мами з татом теж більше немає. Вогонь і все. Він вибрався. Точніше, батько виштовхав в останню мить.
Маруся себе в цю мить шкодувати перестала. Посунулася до хлопчика, почала гладити його по голові, розповідати про чоловіка, про себе, про кота.
Потім сказала, що проведе його – шукають же напевно.
І біля самих воріт раптом схаменулася, запитала:
– Як тебе звати?
– Іван, – просто відповів хлопчик.
Зранку Маруся вже у керівництва була. Почала пояснювати, що зарплата у неї висока, квартира чотирикімнатна, дача. Треба – шлюб оформить. Маруся навіть з сусідом на цю тему вже поговорила, той пообіцяв допомогти з шлюбом “на папері”, якщо потреба виникне. Якщо не можна усиновити – вона може і під опіку взяти. Її, правда, попередили – дитина важка, неконтактна, є маленькі дітки, так що якщо вона хоче, можна їх взяти.
– Ні. Мені Іванка треба, – тільки й відповіла вона.
І попросила хлопчика відвідати. Він в ігровій біля вікна стояв. Маруся зайшла. З собою у неї булочки були з корицею. А в горлі комок, навіть покликати не змогла. Тільки Ваня немов щось відчув – обернувся. І така радість спалахнула в очах!
– Доброго дня, тьотю! А ви як у нас? А де кіт? – підбіг.
– Я… до тебе, Ванюшко. Ось, приходила до директора. Іванку, ти у мене жити хочеш? Я знаю, маму ніхто не замінить. Чужа тітка я. Але… Тобі добре буде, обіцяю. Дитина не повинна жити в дитбудинку. Кожного повинні забрати додому. Щоб у всіх дітей з’явилися мами і тати. Тому що найголовніше в житті – це сім’я і дім. Місце, де тебе чекають! Іванку, я тебе завжди чекати буду! – витираючи сльози, прошепотіла Маруся.
– Правда? Ви мене правда заберете? Додому? – ахнув хлопчик.
Маруся документи оформила необхідні. Незабаром Іван переступив поріг її квартири. До нього назустріч вибіг Кисіль. Хлопчик підхопив його на руки, уткнувся в шовковисту шерсть.
Маруся метушилася, на стіл накривала. І довго сиділа біля ліжка, де неспокійно спав хлопчик.
Пройшов місяць і Ванюшу було не впізнати. Він перестав здригатися, кричати уві сні. Її називав «тітка Марія». І вечорами, коли разом дивилися фільми, все тримав за руку. А ще ніяковіючи, просив йому почитати перед сном. Знайомі плечима знизували: навіщо це їй? Жила б для себе.
Вони не розуміли, що вперше після того, як чоловіка не стало, вона жити почала. У неї були хлопчик і кіт. Улюблені.
Того вечора Ваня у дворі на велосипеді катався, та не втримав рівновагу, об камінь спіткнувся. Маруся вибігла до нього. І тут хлопчик, сидячи на землі і простягаючи до неї руки, раптом крикнув:
– Мамо! Мамочко!
Маруся обняла його. І ласкаво зашепотіла, що зараз боляче не буде, все пройде. І трохи голосніше сказала:
– Все пройде, Івасику, синочку! Мама поруч!
А зверху, з вікна, спостерігав за ними з підвіконня кіт Кисіль…
Автор: Тетяна Пaхоменко.
Фото – ілюстративне.
