Без рубрики
Попутниця

Посадку вже оголосили, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому. Увійшовши в плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце.

Поки розташовувався, почув, як хтось важко дихаючи, йде по вагону. Повернувся, — літня жінка з сумкою на коліщатках, що нагадувала більше рюкзак, в осінньому пальто і кольоровій хустці, стояла навпроти, намагаючись віддихатися.

«Ну, все, — подумав Віктор, — бабуля, явно, моя сусідка, зараз нижнє місце буде клянчити».
— Глянь сюди, синку, у мене начебто нижнє, — віддихавшись, попросила пасажирка.
Місце і, правда, виявилося нижнє. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. «Треба ж, — подумав він, — і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться».

Жінка, нарешті, сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон проходили пасажири, але на верхні місця їх плацкарта нікого не було. Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою пасажиркою, з якою і не поговориш.
Потяг рушив. Незабаром з’явилася провідниця, — принесла білизну. Жінка тут же стала возитися з постільною білизною, акуратно розстилаючи і заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:

— Незвична мені така постіль, вдома-то у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З самої молодості не їздила, так вже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і продовжував мовчати.

— Мене Валентина Степанівна звуть. А вас як величати?

— Віктор.

— А по батькові?

— Матвійович. Можна просто Віктор.

— Ну, так, можна, ти ще молодий, можна і по імені. В гості їдеш?

— Чому в гості? — здивувався Віктор. — З відрядження додому їду.

— Ось як! Додому — це добре. А я ось з дому на старості років. — Жінка раптом замовкла і стала дивитися у вікно. Віктору здалося, що в очах з’явилися сльози, хоча і не плаче. Йому раптом стало соромно, що так недружелюбно поставився до своєї літньої сусідки.

— А ви теж додому, або з дому? — Вирішивши згладити свою холодність, заговорив Віктор.

— З дому, синку, з дому, — ось і незвично мені, — тут їхати добу всього, а неспокійно в дорозі-то.

— А до кого їдете?

— До доньки їду, — Валентина Степанівна витягла з кишені хустинку і витерла сльозу.

— Так радіти треба, а ви плачете.

— А я і радію, п’ять років з донькою не бачилася, вже думала і не побачу більше.

— Розгубилися чи що?

— Розгубилися, синку, з доброї волі розгубилися. Характери наші спокою по молодості років не дають, гординя заважає мирно жити, от і не бачилися з нею стільки років. Як тільки підросла дочка, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, всяке було у нас: сварилися часто.

Заміж перший раз на зло мені вийшла, але не жилося. А я не підтримала Наталю словом добрим, дорікала, — так і скандалили все життя. Онуку проти мене налаштувала, все мені поперек робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала і не сказала, куди. Я і в міліцію ходила довідки наводити, — переживала, вона ж з онукою поїхала.

Потім з’явилася, написавши, що у неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала і не приїжджала ніколи. І ось з цим вантажем на душі я і жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж не права була. Нехай вона мене не слухала, але ж дочка вона мені рідна.

А тут рік тому лист прийшов від дочки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоров’я. Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них. Потім зателефонували ми, поговорили і зрозуміли, що винні обидві.

У внучки дитина народилася, це означає правнук у мене є. Наталя допомагає їй у всьому, не вирветься, мене ось покликала. Ось я і зважилася в гості до доньки поїхати, а то невідомо, скільки ще часу мені відпущено, здоров’я-то немає, та й тиск мучить, — побачитися хочеться.

Віктор мовчав, чужа історія запала в душу. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же і старша сестра Віктора, — завжди вважав, що сестра нагляне за матір’ю. А зараз раптом після розповіді пасажирки защеміло в грудях, навалилася туга, — адже він — син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.

Віктор всю дорогу спілкувався з Валентиною Степанівною, — час пролетів непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, зауважив, що до них йде миловидна жінка, неспокійно дивлячись в їх сторону. Віктор відійшов. Дві жінки зустрілися поглядом, обнялися і довго не могли відірватися один від одного. Обидві плакали. Зустріч двох жінок була настільки зворушливою, що Віктор і не сумнівався, що все у них буде добре.

Він відійшов убік, хотілося курити. І взагалі якось розхвилювався. Дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати: — Мама, я приїхав, я на місці, в вихідний чекай в гості.

Іноді випадок змушує нас замислитися про ставлення до батьків, подивитися на себе з боку через призму чужого гіркого прикладу.

Джерело

facebook