Посиділи з батьком, поговорили. – Все, тату, не можу більше. Розходжуся я з Ларисою!.. – дуже голосно каже син, близько присунувшись до батька обличчям

А сидять вони на кухні, і за вікном – зима. Звичайна, міська, майже відразу ж після снігопаду…

Матері вдома немає – до сестри старшої, що занедужала, поїхала. Сказала, що у неї, швидше за все, і заночує. Ось і прийшов він до батька, щоб поговорити. Без жінок, без їх слізних настанов і сумних схлипувань на тему «а як же сім’я… діти… квартира…».

Сидять з батьком, значить, вже другу годину на кухні, по-дорослому випивають. І розмовляють, як здається синові, на рівних. Але так тільки йому і здається.

Старий, та не старий, звичайно, ще, а немолодий чоловік, примруживши від їдкого диму очі, і слухає, слухає поки, щоб зрозуміти, як же він синові допомагати буде. Синові і дружині його Ларисі, яка серце його завжди радувала, як тільки в перший раз її побачив. І з себе дівчина ладна – з великими сірими очима і важким світлим волоссям, які як сонце завжди обрамляли її лик, немов на обкладинці журналу сфотографований. А вже як вона сина його любила, батько це теж відразу помітив.

І втратити таку дружину чудову ну ніяк не можна було…

– Розходься, звичайно, синку, якщо сили скінчилися. І любов теж. Ти – моя частиночка, майбутнє моє. Невже ж я дозволю, щоб ти в свої 35 чахнути від важкого сімейного життя почав! А дружина – вона, як відомо, не стіна, може і посунутися. Жінок на світі повно. Іншу знайдеш. А ні, так не велика біда: в батьківському домі для тебе завжди місце є.

– Що… прямо ось так от одразу йти, чи що, тату?.. – питає дещо спантеличений син.

– Так, а що тягнути і себе надривати? Ось прямо завтра і перебирайся. Кімната твоя все одно порожня стоїть. Мама, думаю, тільки рада буде, адже Лариска твоя їй, зізнатися, ніколи особливо і не подобалася… Та й мені теж… Але квартиру ти, все ж, з нею не діли. Куди ділити? З нею дитя залишається. Ваше з нею дитя. Сина й онука мого НЕ обкрадай.

Повернешся до нас з матір’ю, і заживемо ми як раніше. Чи навіть краще, ніж раніше. Вранці прокидаємося, а мати вже сніданок зготувала. І всухом’ятку на роботу тобі йти не доведеться. Тільки вже попрошу тебе: ввечері, після роботи, – відразу додому, а то мама місця собі не знаходитиме і спати не ляже, поки ти не повернешся.

З грошима так вирішимо. Ну, половину ти, звісно, синові віддавати будеш. Правильно я кажу, синку? ..

– Звісно… так, тату, – не зовсім впевнено відповідає син.

Батько дивиться на нього, потім наливає ще по маленькій обом і питає:

– Чи вистачить, може бути? А то на хмільну голову говорити важко…

І син, вже потягнувшись за чаркою, руку на коліна опускає. А батько продовжує малювати перед ним перспективу тихого сімейного щастя в рідній домівці:

– …Ось я і кажу: вистачить… вистачить тобі і декількох гривень з половини, що залишилася. Ну, на проїзд там, на ще якісь дрібниці. Решту будеш матері віддавати. Сам же розумієш – дохід у нас нею невеликий, ще один рот ми удвох не прогодуємо. А вона, мама наша, господарська, що ти! З цих грошей вона тобі і на одяг викроїть…

– Стривай, тату! Та одяг я сам собі купувати можу…

– Що ти, синку! Невже маму образити хочеш? Мені вона весь одяг купує: від шкарпеток і майок до куртки. Звикла вже. Буде і за тобою стежити… О-о-ось, значить, а прийде літо, ми всі втрьох на дачу. Там роботи – по вуха. Вранці встанемо з тобою, швиденько що-небудь на городі поробимо, і ти – на електричку. Годинка якась – і ти на роботі. А ввечері приїдеш – знову в городі відпочивати будемо…

– Стривай, тату… – намагається заперечити син. Батько відмахується від нього, немов знає наперед, що той нічого путнього не скаже, і продовжує:

– Ні, це ти постривай! Я ж тобі перспективу життєву малюю…

Та-а-ак, мабуть. Що ж стосується Лариски твоєї, так спочатку, думаю, вона тебе діставати буде: то то їй з сином треба, то це. Але це, вважаю, з рік триватиме. Потім вона заміж знову вискочить…

Знову син перебиває, тепер уже наполегливо:

– Яке там заміж, тату! У неї ж син на руках залишиться…

– Як який заміж, синку? Жінці одній, без чоловіка та ще з дитиною на руках, ніяк не можна. А твоя-то, твоя, продовжує, і рік не витримає. Таку відразу підхоплять і ще тобі ж дякувати будуть, що покинув її. Ти глянь тільки: красуня?..

Батько знову хитро примружується і кидає погляд на сина. Але сказати тому нічого не дає, сам тут же відповідає:

– Красуня! Таких пошукати тільки. Як стрельне очиськами своїми туманними, так наш брат чоловік сам піде добровільно штабелями у її ніг укладатися.

Господиня? Ще й яка! Ось мама наша, даром, що вже майже сорок років заміжня, а такого смачного борщу, як твоя Лариска, так і не навчилася готувати. А холодець який у неї? А «Наполеон»? Ти запитай жінок в її віці, та впевнений, багато з них, навіть не знають, що так торт називається.

А чисто як у вас в вдома? Я іноді навіть, коли до вас приходимо з мамою, соромлюся: ніби в лікарні
А за тобою як стежить? Кожен день сорочка чиста, випрасувана.

Син захопився і тому встряв у розмову:

– …і майка з шкарпетками – кожен день!

Батько «щиро» так дивується:

– І майка з шкарпетками кожен день?!. Ну, чоловіче, то вона тебе балує. Мені мама видає їх раз на тиждень чисті!..

І далі батько все більше і більше надихаючись, продовжує:

– А хлопчисько який у вас росте? Це ж теж Ларисина заслуга! Так, а як ти хотів? Пам’ятаєш, скільки разів ти вночі до нього вставав, поки він маленьким був? .. О-о-ось: ні разу. Берегла тебе вона, щоб виспався перед роботою. А нездужала дитина у вас, пам’ятаєш, коли? Не згадаєш… Теж – Ларичсина заслуга. Адже вона за ним стежила, як курка за курчам. А ходити почав він як рано, пам’ятаєш? А заговорив так відразу, що й не зупинити!.. Ну, тепер ти його рідше бачити будеш, не стане він тобі набридати своєю дитячою балаканиною. А коли Лариска знову заміж вийде, так і взагалі не буде потреби зустрічатися: він іншого чоловіка татом називатиму. Ти тільки до 18 його повних років грошиками постачатимеш – і всі проблеми! ..

Так що, йди, синку, не терзай собі душу. А то ж вона ж тебе заїздила зовсім своїми дріб’язковими причіпками! ..

Стій! Ти куди? Не допили ж ще і не договорили…

А син в цей час вже одягається в передпокої і дзвонить по мобільному телефону, не слухаючи батька:

– Мам! Я тебе так і не дочекався. Так… з батьком посиділи… Що? Нагодував, звичайно… Чому дзвоню? Так просто хотів сказати, що я люблю тебе, моя ти люба Галина Петрівна! Гаразд, бувай, а то мені Ларисі ще подзвонити треба, запитати, що купити по дорозі. Та й малому обіцяв почитати перед сном…

Батько стоїть, притулившись до одвірка і, вже не ховаючи посмішки, дивиться на сина.

– Ох, і хитрющий ти у мене, батьку! – каже той, підходячи до батька, щоб попрощатися. Тисне батькові руку. Потім секунду стоїть в нерішучості… і обіймає батька. Та міцно так. І якось радісно і вдячно. А сам в вухо, щоб ніхто більше не почув, шепоче йому:

– Я завжди знав, що кращого від мого тата не знайти… Бувай… Я… тобто, ми з Ларисою зателефонуємо вам з мамою…

Автор: Олег Бyкач.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page