Без рубрики
Привів до своїх сиріт стару дівку – і сам пішов на фронт

Марія щодня падала на коліна перед іконами, щиро молилася за здоров’я свого солдата Івана, який воював на фронті.

Просила у Бога, щоб вернувся додому цілим та неушкодженим. Лягала і вставала з думкою про чоловіка: як він, бідний та нещасний, на тій війні? Ходила по світу, як билинка, не хотіла нікого бачити й чути. Тримали її лише діти, яким мусила дати раду. Настільки згризла свою душу, що одного дня не встала з ліжка.

– Іванова Марія померла! – пронеслося селом.

І полетіла на фронт сумна звістка до Івана Римарука. Військове керівництво дало чоловікові відпустку на два тижні, щоб десь прилаштував своїх сиріток. А далі – знову на фронт. Добирався переповненими поїздами, підводами – і нарешті дістався до рідного села.

– Діточки мої дорогенькі, що ж ми будемо робити? – плакав гіркими сльозами, обіймаючи малих дітей.

Петрикові було вісім, Маринці п’ять, а малому Івасику всього третій рік пішов. Від невимовного горя сів посеред хати на лавці, обхопив руками посивілу від горя голову і заголосив. Стукіт у двері обірвав його ридання.

– Іване, то я, – заглянула стара сусідка, – що тобі хтіла казати. Не побивайся, сльозами горю не поможеш. Через три села є стара дівка. Мотря її звати. Ніколи замужня не була. Клич її до себе, хай глядить діток.

Проказала те швидко, постояла ще кілька хвилин, та й пішла. Іван не одзивався, сидів непорушно на лавці і не зводив сумного погляду зі своїх дітей. Може, й правду каже стара? На кого їх покине?

Наступного дня запряг коня, сів на підводу та й поїхав у те село, де жила незаміжня дівка. Напитав її хату. Бідна, з дірявою стріхою, підперта кілками, видно, що чоловічих рук потребує. Вийшла до нього старша жінка, закутана у хустку, обличчя її помережили зморшки, у загрубілих від важкої праці руках тримала відро з молоком.

– То тут живе Мотря? Може, ви її мати?

– Та ні, то я. А матира давно вмерли.

Мало не поперхнувся, думав, що посватає молоду жінку, а виявляється, то вже мало не баба. Самому ж пішов лише тридцятий рік. Пояснив їй, чого приїхав. Почувши таке діло, її сестра, з якою жила, стала шикати просто при Іванові:

– Дурна, не йди за його. Тобі скілько? Вже 45. А він молодий, як дасть Бог, вернеться з войни, тебе покине і найде собі молодуху. А ти дітей поставиш на ноги, та й потрібна не будеш. Виженуть! А, не доведи Господь, він згине, то сама мусиш тих дітей подимати. Воно тобі тре? Хіба в чужій хаті буде хоріще?

Слова про діток, яких сама вже мати не буде, зачепили за живе Мотрину душу. Хіба раз ночами плакала у подушку, просила Бога про чоловіка, діток? Уже й не сподівалася такого щастя, бо мужиків війна покосила. А тут Господь почув її прохання.

Хай то чужі сирітки, хай геть молодий чоловік, але ж вона тепер буде заміжньою жінкою, а не старою дівкою! Стала Мотря мовчки збирати свого клунка. Обдивилася хату, зняла з кутка образки, поклала їх у торбу.

– Корова є? – перше, що запитала у судженого.

– Нема. Здохла після жінчиного похорону.

Мотря прив’язала до підводи свою Рябуху, сама сіла коло чоловіка і поїхала у нове життя.

– Нащо корову забрала? – кричала услід сестра.

– Тобі телятко зоставила і хату, – відповіла Мотря.

Удень Іван лагодив хату, бо йшла осінь, викопав картоплю, звіз урожай. Бачив, що жінка відразу полюбила його діток. І хоч була серйозна, вимоглива, привчала до порядку, потягнулися до неї. І вона вперше у 45 літ почула слово «мама».

А через тиждень Іван зібрався на фронт. Мотря не голосила, не плакала, лише обіймала сиріт, які тулилися до неї. Поклала йому у кишеню свій образок, який принесла з батьківської хати, і промовила:

– Хай Бог боронить.

Поки Іван воював, Мотря господарювала в його хаті і ростила-годувала дітей. Вони їй в усьому допомагали, особливо найстарший, Петрик.

Дров принести, корову вивести, город зорати. Менша, Маринка, поралася коло печі разом з новою мамою. А вечорами їх муштрувала: вони читали, писали, рахували. Мотря дуже хотіла, щоб діти вивчилися і стали поважними людьми.

– Ото ти носишся з чужими дітьми, а Іван прийде і покине тебе, – повчали сільські жіночки, дивлячись, як Мотря труситься над сиротами. –Он, за Сонькою Чорною сохнув ще до женячки. Вона тепер вдовицею зосталася. Казала, що обізатєльно обкрутить Івана.

Мотря паленіла від людських пересудів, ревнощів і невизначеного майбутнього. Що її чекає?

***

– Побєда! Побєда! – з криками бігли діти по селу.

Мотря з острахом чекала повернення Івана: чи й справді покине? Їй уже, слава Богу, п’ятдесят от-от стукне, а йому лишень за тридцятку набігло.

Нащо йому стара? Діти он як підросли, вже й без неї дадуть ради. З дня на день виглядала чоловіка. І одного дня він прийшов. Чоловіки на милицях шкандибали додому, інших жінки не дочекалися, бо отримали похоронки. А її Іван повернувся цілий та неушкоджений!

Весело йшов по вулиці, здіймаючи куряву. До нього вибігали сусідські діти, виходили до воріт сільські люди. І от він побачив її, Мотрю. За мить, яка здалася жінці цілою вічністю, усміхнувся до неї. І, підбігши, обійняв та міцно поцілував у губи. Навіть не посоромився людей, що не зводили цікавих поглядів. До нього наввипередки кинулися діти. Раділи, сміялися. І один поперед одного розповідали про маму Мотрю.

– Дякую, жінко, тобі за дітей.

А через рік Мотря… народила донечку. Іван не міг натішитися цьому диву. Разом виростили дітей, вивчили їх. Петрик став інженером, Марина лікарем, Івасик генералом, а Мартуся вчителькою. Діти догледіли Мотрю до самої смерті. І гірко плакали за нею, коли вона відійшла на той світ у 95 літ.

Олена ПАВЛЮК

Джерело

facebook