Без рубрики
«Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? Після пoхoрону Степан усе частіше згадував слова матері

І брат, і батько, й чоловік…

Своєї матері Єва не пам’ятала. Вона пoмeрла під час пoлoгів. Батько Іван зостався один з маленькою донькою, адже нікого з рідних у них не було. Дехто радив віддати дівчинку у притулок, але Іван і слухати про таке не хотів: Єва – єдина рідна кpoвинка, його зіронька і надія. 

Щодня заходила до них їх сусідка Марія, вдoва, яка виховувала 13-річного сина. І вечерю принесе, і малу Єву покупає, нагодує, на руках носила, коли вона плакала. Дивлячись блакитними оченятами на Марію, Євочка промовила перше слово «мама».

Марія знітилася. Струмінь дивного відчуття пронизав кожну її клітинку, а з Іванових очей горошинами покотилися сльози. «Ти чуєш, Маріє? Донька мамою тебе назвала. Тож будь нею». Він тепло глянув їй у вічі, чекаючи відповіді. «Ще встигнемо поговорити. Давай спершу повечеряємо», – мовила Марія, почервонівши.

Вона була на десять років старша за Івана. Та не тільки це насторожувало Марію. Вона не знала, як сприйме таку новину її син Степанко. Однак син мовив розсудив по-дорослому: «Ми й так уже давно сім’я. Правда, мамо?»

Вони об’єднали в одне свої обійстя, обгородивши його. Разом обробляли город, поралися на господарстві, виховували дітей, з любов’ю і повагою ставилися один до одного. Щасливими іскорками світилися очі Марії: й не скажеш, що була старшою від чоловіка. Проте таким короткочасним було їх тихе сімейне щастя. Якось Іван напував коня, розчісував його густу гриву. І не встиг опам’ятатися, як впав від удaру копита.

Різкий бiль у животі вирвав сильний зойк із його гpyдей. На крик вибігла з хати перелякана Марія і побачила, як Іван коpчився від бoлю. Викликала «швидку». Три доби лікарі боролися за життя Івана, але врятувати його не вдалося…

У неповних сорок Марія вдруге oвдoвіла. Степанко поступив у профтехучилище на будівльника. Там і гуртожиток дали, і харчуванням забезпечили, що було тепер для них важливо, адже н руках Марії була мала Єва.

Степан із стипендії купляв дівчинці якийсь подаруночок. Єва бігла ще здаля, коли він з’являвся на подвір’ї. Одного разу Степан привіз дівчинці ляльку. Єва, всівшись у нього на колінах, сказала: «Дякую, татку». Щось обірвалося Марії усередині, коли побачила збентеження сина. «Не зважай. Єва перед тим розглядала альбом з фотографіями свого тата. Запитувала, де він. Я сказала, що поїхав далеко. Мабуть, якусь схожість знайшла з тобою. Нічого, забуде…»

Але Єва і надалі кликала Степана татом. Усі вже звикли до цього і не звертали уваги.

Після закінчення училища Степан відслужив у війську і повернувся додому: змужнілим, підтягнутим, вродливим. Марія чекала, що приведе у дім невістку, але минав рік за роком, а Степан ніби не помічав дівчат. До клубу не ходив. З роботи – додому. Завжди щось майстрував, переробляв, оновлював. «Для Єви стараюся. Он, яка красуня підростає! Скоро старости в хату прийдуть», – казав.

Одного осіннього дня Марія збирала картоплю на городі, як несподівано знепритомніла. Зсилалася на втому, але наступного дня не могла звестися з ліжка. Її нудило, паморочилося в голові, не слухалися ноги. Степан повіз її в обласну поліклініку. Діагноз, який поставили його матері, приголомшив: у Марії пyхлuна мoзку. Світ зупинився для Степана. Що робити, як діяти? «Я б порадив забрати матір додому. Хай пoмuрає у рідних стінах», – сумно сказав лікар.

Марія чахла на очах. Усі дні і довгі безсонні ночі не відходила від неї Єва. Ховала заплакані очі, не увляла, як буде жити без своєї доброї, лагідної мами.

Перед cмеpтю Марія попросил Єву залишити її наодинці зі Степаном. «Прошу тебе, синку, ніколи не залишай Єву. Насправді ви ж чужі, розумієш? І з ніким їй не буде так добре, як з тобою. А тобі – з нею…», – мовила ледь чутним голосом.

Після пoхoрону Степан усе частіше згадував слова матері, вникав у їх зміст, і тільки згодом збагнув – Марія просила його одружитися з Євою. Але хіба таке можливо? Адже був для неї і братом, і татом. А тепер чоловіком ще має бути? О, ні, він не зможе виконати мамине останнє прохання.

Читайте також:МІЙ СИН ПРИВЕДЕ ДОДОМУ ДІВЧИНУ З АВТОМИЙКИ … ЯКА ГАНЬБА! ТА ХІБА ДІВЧИНА З ПРИСТОЙНОЇ СІМ’Ї БУДЕ ПРАЦЮВАТИ В ТАКОМУ МІСЦІ? – АНГЕЛІНА ПАВЛІВНА ПРИЙШЛА В ЖAХ

Степан поселився у своїй хаті і уже в ній став переставляти усе по-своєму. Єва не розуміла його. Чим завинила перед ним, що Степан став її уникати? Їй бракувало його голосу, веселого сміху, дружніх бесід. Чуть не зомліла, коли одного разу, прийшовши з роботи, побачила, що він відгородився від неї.

Якось голова радгоспу, де Єва працювала бухгалтером, надав їй премію. Вона купила шампанське, торт і пішла до Степана. Стала на порозі. Така красива, осяйна. «Відзначимо мою першу премію, Степанку?» – сказала. Її щоки запашіли рум’янцем, серце сильніше забилося у гpyдях.

Степан ніби закам’янів. Зачаровано дивився на Єву і не міг вимовити й слова. Він уже не сумнівався, що закохався у неї. Виходить, матір відчула це перед cмеpтю?

Напружена тиша повисла у повітрі. Виручила Єва. Переплітаючи слова із тягучими паузами, вона говорила про те, що може, це неправильно, осудливо, гріховно, але вона кохає його. І крім Степана їй ніхто не потрібен.

У неділю Єва пішла до сповіді. Священик, уважно вислухавши її, дав згоду на вінчання, адже по кpoві вони із Степаном – чужі.

Так Степан, якого називала вона і братом, і татом, став її чоловіком. Тридцять років минуло відтоді. Степан із Євою виховали двох синів, тішаться чотирма онучками. Люди усіляке говорили, але вони упевнені, якщо у серці живе любов, треба набратися терпіння і переступити через людські пересуди, вміти зберегти свої почуття. Щоб вони не згасли з роками.

А ще Степан з Євою тепер точно знають: так уже закладено Господом, що материнське серце ніколи не помиляється, благословляючи дитину на світлу долю…

Марія Маліцька

Джерело

facebook