Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
– Приїжджали до дружини в стаціонар з села, – виправдовується наш новий знайомий з засмученим обличчям, – а там такі ціни на медикаменти, що все віддав. Та я ж не собі, хлопці, малого погодувати б! Цілий день нічого не їв. Мені так соромно…

Ніч, сидимо з другом вночі близько Макдональдса, їмо якісь булки з котлетами і картоплею. Тут стук у вікно. Відкриваю. Мужичок з якимись сумками в клітинку і трохи позаду, пацан років 10-ти.

– Хлопці, дайте кілька гривень, сина погодувати!

Спочатку підкотила хвиля недовіри. Знову ці жебраки на “гаряченьку” збирають, але все ж запитав у нього:

– А ти чому на роботу не хочеш піти, щоб заробити своїй сім’ї на гідне життя, як і всі люди? Тобі не соромно, з сином жебрати?

– Вибачте … Опустив очі якось невпевнено повернувся, взяв сина за руку і поволокли свої сумки геть.

Не знаю, чому, але щось в мені підказало вийти з машини.

– Гей, чоловіче! А що трапилось? Чому ви о третій годині ночі тут блукаєте?

– Так додому ніяк добратися не можемо. Приїжджали до дружини в стаціонар з села, а там такі ціни на медикаменти, що все віддав. Та я ж не собі, хлопці, малого погодувати б! Цілий день нічого не їв. Мені так соромно…

Не змовляючись, удвох з другом вискочили з машини і пішли до вікна замовлень.

– Почекай, чоловіче!

Купили багато всього, вручили їм в руки. Батько спочатку соромився, а потім накинувся, разом з сином на їжу. Тим часом, ми розпитали у них, що їх електричка відходить за півтори – дві години і в планах у них спробувати доїхати зайцями в рідне село.

– А скільки коштує квиток?

 – 90 гривень, – назвав точну суму чоловік з повним ротом …

– 400 гривень вистачить вам доїхати?

– Ой, та що ви, половини вистачить!

– Тримай, чоловіче, може, купиш синові водички по дорозі.

– Я віддам! Спасибі, вам, добрі люди, давайте запишу телефон, я через тиждень знову приїду, все поверну!

– Не треба, йдіть з Богом.

– Скажи дядечкам спасибі!

Хлопчик пробелькотів, щось нерозбірливе, але очі його все сказали і без батьківського наказу. Ніколи не забуду ті емоції, які я відчув, коли дивився услід цим двом, які поспішали до вокзалу, зі своїми картатими сумками, весь час озираючись …

Автор невідомий.

Передрук без гіперпосилання на hot-news.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page