У нас з сестрою різниця у війі у 8 років і вона не раз мені казала, що її дитинство закінчилося з моєю появою. Мама просила її принести то пити, то їсти, то загойдати, то побавити, то погуляти, то відвести в садок і забрати, то помогти зробити уроки…
Я пригадую, що на її дитячі зустрічі з дівчатками вона тягнула й за руку мене. Не дивно, що вона після 9-го класу дременула вчитися на медсестру аж в Харків і там і залишилася. Приїздила рідко, на великі свята десь два рази в рік і то мама ввесь час їй говорила, що вона має робити, і як жити.
– Люда, коли ти вже заміж вийдеш? Вже не дівчинка, нема чого перебирати. Якби ти вдалася така, як Леська, то ще куди не йшло, а так запихай гонор подалі і бери першого-ліпшого, – говорила мама.
Людмила приїздила все рідше, бо роки її йшли, кавалера не було, а вислуховувати від мами постійні зауваження не хотілося. Мама щиро дивувалася такій її поведінці, бо вона ж хотіла аби «Людочка жила, як всі». Як наспавді жила Людочка ми не знали, бо в гості вона нас не запрошувала після того, як мама з татом їздили до неї в гуртожиток і там знову говорили, що в таких умовах жити неможливо, але коли ти без чоловіка, то маєш звикнути до тарганів на спільній кухні.
Далі батьки вчепилися за мене і після школи я вступила в кулінарне училище, де й вийшла заміж за викладача. Батьки не могли натішитися, що я так вдало вийшла заміж і, головне, вчасно – в 19 років. А далі все пішло не так.
Ми жили з батьками і через якийсь час мама своїми настановами та порадами дістала й мого чоловіка – він почав збиратися на заробітки.
– І правильно, – твердила мама, – чоловік має заробляти. Чи ви хочете на нашій з батьком шиї до кінця років жити, а як діти підуть? Ні, ні – заробіть собі на квартиру самі.
Ми з Валерою порадилися, вірніше, я категорично відмовилася жити з ним в кімнатці у гуртожитку, яку йому виділили як викладачу. В той момент і подзвонила Людмила – чи то так мало бути, бо в простий збіг я вірити не хочу. Слово поза слово і я пожалілася їй на батьків, а вона сказала, що Харків стрімко розбудовується – всюди треба будівельників, тому якщо чоловік не з двома лівими –то робота є і добре оплачується.
Я була така рада – не передати словами! І робота є, і Люда буде поруч в разі чого…
Спочатку йому було дуже важко – дзвонив, жалівся, але я вперто казала, що він чоловік в родині чи хто?Ну той що, що треба жити у вагончиках – ще трохи і будемо жити у своїй квартирі. Потім я його пожаліла – ну як він у мене такий чистюля живе в умовах, де ні шкарпеток попрати, ні спати нормально… Подзвонила я Люді і попросила його приютити. Якби ж я знала!
– Леся, вічно ви мені спокійно жити не даєте, ввесь час вам та вам. Про мене ви колись думаєте? Може, я теж в гуртожитку живу і місця не маю.
– Але ж вас там не десятеро на квадратний метр – не відставала я.
Валерій дзвонив вже веселіший, вже знав як добиратися, адже місто – величезне. Проробив він різноробочим не довго, пішов на прораба і, коли приїхав, то вже ми мали гроші аби весело відсвяткувати його підвищення. Про роботу він говорив мало, а все про Люду, яка вона молодець. І вже вона давно не медсестра, а вивчилася на педіатра, мріє про власний кабінет, вже купила собі простору квартиру, але чоловіка не має.
– Кажеш простора квартира, – запитала я.
– Так, трикімнатна. Місто дороге – як вона на неї назбирала – не знаю. І ремонт гарний, я вже тобі, як спеціаліст кажу, – жартував він.
Я не довго думала і подзвонила Люді аби мене взяла до себе. А що? Я тут працюю на якісь нещасній роботі за пару копійок, а там місто велике, можу й в ресторані працювати, у мене такі перші страви виходять, що пальчики оближете, ще й з чоловіком житиму. Що тут такого? Ми ж сестри!
Вона категорично відмовилася, а я образилася, сестра називається. Валерій знову поїхав, а я почала думати про варіанти переїзду в Харків. Проте він мене відразу якось налаштував, що оренда квартир там дуже дорога, тому, якщо ми хочемо власне житло, то краще гроші складати, а не отак бездумн тринькати –він просто буде частіше приїжджати.
Спочатку він так і робив а далі у нього були то проблеми, то важке будівнийцтво і врешті-реш подзвонила Люда. Сказала, що вона тепер з Валерієм. Що вони люблять, розуміють і поважають один одного. Вона сподівається, що я буду щаслива з іншим чоловіком, бо у мене «все при собі».
Не знаю, як я це все пережила, але ми дуже посварилися. Батьки стали на мій бік. Навіть в такий важкий час, вона до нас не приїхала на евакуацію. Я вже її пробачила, але вона нас чомусь ні, хоча це вона в усьому винна.
Фото pixabay
