«Що на завтра зварити їсти?» – «Не знаю», «Байдуже»… А потім: «А що ти таке зварила? Я це їсти не буду!».

«Що на завтра зварити їсти?» – «Не знаю», «Байдуже»… А потім: «А що ти таке зварила? Я це їсти не буду!».

Знайомо, посестри?

Що ви робите в цих випадках? Не говоріть, бо я й так знаю – доїдаєте все самі, а наступний день починається з того самого!

Отож, я нічим від вас не відрізняюся – все в себе та в себе. А, коли приходять свята, то я не маю в що одягнутися – те замале, те застаре і всі свята мені спаскуджено!

Чи то я чекала, що діти виростуть, чи то мені розуму аж тепер прийшло – не відомо, але зробила я над усіма експеримент: нічого не готую вже кілька днів.

Зготувала, що зазвичай: трохи борщу, гречки, підливку, відбивні та салатик з капусти і все. День стоїть – вони щось дзьобнули і то з м’ясного, а далі на наступний день відкривають холодильник, а там те саме, що вчора.

На цю подію я й натрапила: відкрила донька, подивилася і закрила; пішов син і те саме, далі вони це робили ще кілька разів, певно, в надії, що кожне відкривання холодильника оновлює його вміст.

Чоловік з роботи підігрів собі борщ і на тому все.

На наступний день я тримаюся, бо знаєте, ота думка – а треба ж свіженьке, а, може, я перегнула, а може, все скисло…

Я тримаюся і діти теж. Покрутили носом і зробили бутерброди.

Я теж тримаюся. Бо так кортить по вилизувати всі каструлі, а на носі Різдво, я ж ні в що не влізу!

На третій день ми з чоловіком все доїли спільними зусиллями і я тоді так хитренько питаю: «Що приготувати?». І що ви думаєте? Одумалися? Ні – те саме: не знаю, не хочу, не буду.

Я тоді знову суп та плов і салат, і на тому крапка…

Але ви знаєте скільки мені часу звільнилося? Я встигла і з подругами зустрітися, і вирішити справи, які відкладала місяцями: походити по магазинах, вибрати нові штори, постільну білизну, оновити в ванні різні тримачки, зробити манікюр, постригтися, поїхати до мами в село і залишитися в неї на кілька днів!

Посестри милі! Я так відпочила!

Приїхала додому – всі живі-здорові, не плачуть і не скиглять та мене за руки не тормосять, що це не буду, то негайно мені зроби інше і, можливо, я його з’їм.

Та більше того – чоловік сам взявся готувати і вже має фірмову страву – піцу від Клопотенка, до приготування якої залучені діти і їм вона смакує неймовірно.

Не знаю, що там буде далі, але поки в спідницю влізаю.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page