Breaking News
Зараз в моєму житті настав період нерозуміння. Мене не розуміє мати, сестра і навіть дружина. Ніколи не думав, що збільшення заробітної плати так змінить моє життя
Я так і не зрозуміла, навіщо вона усе те мені розповідала. Що це – жалість, чи посилене почуття справедливості. Як би там не було, але зустріч з давньою подругою на ринку перевернула моє життя з ніг на голову і повернути усе, як було уже просто не можливо
У Марти характер спокійний, але цю панянку краще не доводити до точки кипіння. Ну, не знаю, як там уже той Петро її дістав, але вона навіть голос не підвищувала, просто узяла і поїхала у відрядження. А далі ми всі від сміху уже й говорити не могли
Мати лементувала, сестра крутилa пальцем біля скрoні. Маринка ревіла: 17 років, при надії, a він простягнув сотню ( «більше не можу») і прoпав
– Я їх прошу мене хоч у будинок людей похилого віку віддати, вони кажуть що то дорого. Тай без пенсії моєї не виживуть. А я на своєму тапчанчику у кухні уже не можу більше. Хоча гріх скаржитись – мені вісімдесят, а я досі дітям допомагаю
Життєві історії
Слухали бабцю і плакали усі, а найбільше Галина. І просила маму і навколішки ставала, а та ну ні в яку. Одне мов заведена повторювала: «Я вдома. Роби, що хочеш, а я Богу душу на рідній землі віддам. Весна ж, доню. Ти чуєш, як земля пахне? Я насиділась на твоєму шостому поверсі – досить. Невже не розумієш, що я до літа й не дотягну. Дай останню мою весну вдома зустріти. Дай подивитись, як бджоли мед із квітучих вишень беруть. Дай я зорі, доню, побачу.»

— Ой, леле! – Маринка аж підскочила, вийшовши з хати. – Вам кого?

На ґанку підставивши обличчя першим весняним промінчикам сиділа старенька. Вона мов той кіт, що дочекався весни підставляла сонечку то один, то інший бочок. Посміхалась, мов немовлятко у колисочці. Але навіть не це Маринку збентежило – здоровенний пес Сірко, який навіть на горобців гавкав не даючи їм щебетати спокійно, облизував старенькій руки і зазирав вірно в очі.

— Ви до кого? – знову повторила своє запитання Маринка.

Жінка, мов від сну прокинувшись поглянула на господиню.

— Я додому. – і нічого не пояснюючи знову відвернулась, підставивши обличчя сонечку.

Маринка заскочила до хати будити Степана. Чоловік ледь зрозумів, що від нього дружина хотіла. Так сонний і вийшов, а поглянувши на стареньку отетерів:

— Тьоть Валь, а ви тут, як? Галина з вами?

Старенька з тією ж щасливою посмішкою поглянула на Степана:

— Галя? А до чого тут вона? Я вдома, синку! Я вдома.

Степан попросив дружину нагодувати і напоїти чаєм стареньку, а сам заскочив у хату телефонувати донці Тітки Валі. Ще десять років тому будучи парубком купив він цей дім у тітки Валі. Тоді її, майже вісімдесятирічну, донька забирала на “доживання” до себе у столицю. А тут на тобі! Якщо чесно, Степан і не думав, що старенька ще жива. Це ж скільки їй – 90?

— Тьоть Валь, Галя хвилюється. Там вас уже у розшук подали. Вона дві ночі не спала вас по всьому місту шукали. Ви чого тут?

— Я вдома! – все з тією ж усмішкою сказала старенька. А потім нагнулась і поцілувала здоровенного Сірка у самого носа. – Он і Сірко впізнав, усю ніч від мене не відходить. Щось скимлить, розповідає.

Галина приїхала уже за три години. Зі сльозами на очах кинулась обіймати матір. Просила вибачення за незручності і все намагалась стареньку посадити у авто.

— Мамочко, їдьмо додому. Так нас налякала. Ми ж три дні не спали і не їли – усе тебе шукали.

Хоч, як просила донька, а старенька і з місця не зрушила.

— Роби, що хочеш, а я Богу душу на рідній землі віддам. Весна ж, доню. Ти чуєш, як земля пахне? Я насиділась на твоєму шостому поверсі – досить. Невже не розумієш, що я до літа й не дотягну. Дай останню мою весну вдома зустріти. Дай подивитись, як бджоли мед із квітучих вишень беруть. Дай я зорі, доню, побачу.

Слухали бабцю і плакали усі, а найбільше Галина. І просила маму і навколішки ставала, а та ну ні в яку. Одне мов заведена повторювала: «Я вдома».

Троє розгублених дорослих усі в сльозах стояли над бабусею, яка нічого і нікого навколо не бачила і не чула, а просто глибоко вдихала рідне повітря і мружилась на весняному сонечку. Що з нею робити? Як далі бути?

— У нас і родичів тут немає уже? – бідкається Галина, – От куди нам з нею. Хоч плач.

Маринка і Степан лиш поглянули одне на одного і все зрозуміли. Бабця з Галиною залишаться у них, хоч на перший час, доки старенька не погодиться поїхати назад.

А вона ніби й знала, що так усе складеться. Зайшла до хати, сіла на диванчик, що стояв на веранді.

— Я тут сиділа коли ти, донечко з татом оту вишеньку садили. А отой горіх я з ним, ще до твого народження посадила. Пам’ятаєш, на ньому висіла твоя гойдалка. Я перу, а ти літаєш, мало сонця босими ногами не діставала.

Дивні ті два місяці були. Для всіх дивні. Семен Маринка і Галина стали свідками чогось більшого і величнішого, чогось над чим не владен час і люди. Тітка Валя щиро раділа кожній хвилинці, кожній секундочці життя. Мов дитя вбирала в себе барви звуки і кожен порух весни. Вони біля неї вчились бачити світ. Він такий прекрасний, а ми все біжимо і не хочемо помічати.

Її не стало у травні. Ще звечора попрощалась з усіма, дякувала Степану і Марині, за те, що прийняли:

— Ніколи і нікому, дітки, не віддавайте рідної хати. Дякую мої хороші вам за все. Дякую за те, що я вдома.

Автор Анна Корольова.

Передрук без згоди автора – заборонено.

 

You cannot copy content of this page